Росія в Європі: старі помилки чи нові виклики?

Аналітичний звіт за підсумками Львівського безпекового форуму

Історія відносин Росії з Європою схожа на коливання маятника – чим теплішими вони стають, тим, з часом, більше загострюється протистояння між ними. Україна є географічним і геополітичним заручником цього коливання протягом багатьох століть.

Від того яким кольором забарвлений на політичній карті Київ залежить хто є переможцем у протистоянні Європи та Росії.

Чи може Росія бути рівноправним партнером для Європи не застосовуючи силу та страх?

Яка справжня ціна російських грошей, вкладених у критичну інфраструктуру – газопроводи, медіа, демократичні інституції?

Трансатлантична єдність вперше під загрозою з часів Другої світової війни.

Країни Балто-Чорноморського регіону опиняються під загрозою та змушені шукати шляхів для підсилення власної колективної безпеки від конвенційних та неконвенційних загроз.

Відколи РФ анексувала Крим та окупувала Східну Україну, вона не припиняє озброюватися та нарощувати свої сили. Російська агресія стала чи не найбільшим викликом для міжнародного безпекового довкілля. Її ключові методи – не військові дії. А основна ціль – деморалізація противника та дистанційний підрив його спроможності до оборони й захисту національних інтересів. Таку війну часто називають гібридною. Проте частина авторитетних експертів Львівського безпекового форуму переконана: за терміном “гібридна” міжнародна спільнота ховається від відповідальності визнавати факти очевидної агресії.

Російська експансія щоразу ближча до кордонів НАТО, а її ціль – розкол Альянсу

Основою західної експансії Росії є її прагнення до світового лідерства, що можливе лише за умови доступу до світових ринків та міжнародної торгівлі і, як наслідок, домінуванню на морі. Основними воротами для доступу Росії до глобальних ринків є Чорне та Балтійське море, тому країни Балто-Чорноморського регіону є основною мішенню російської агресії.

Мілітаризація Криму та Чорного моря має серйозні наслідки не лише для безпеки в регіоні, але й для економіки України. В Україні 70% загального експорту відбувається через морські порти. Таким чином, українська економіка зазнає збитків у сотні мільйонів гривень через необґрунтовані зупинки судів російськими прикордонниками в Азовському морі. Через дії Росії заходи в порти Маріуполя і Бердянська скоротилися на 10%. Саме через великі порти в цих містах узбережжя на експорт традиційно іде велика частка продукції металургії – однієї з головних статей українського експорту.

В той час, як в Балтійському морі НАТО має чітку оборону стратегію і в останні рокі зроблено багато для збільшення мобільності в регіону, країни Чорноморського бассейну залишаються не захищеним, хоч і важливим для НАТО регіоном. На сьогодні, зокрема США має лише 4 фрегати в регіоні від Середземного до Чорного морів, чого не достатньо в разі ескалації конфлікту.

Бен Ходжес, Голова Програми Першинга із стратегічних досліджень Центру аналізуєвропейської політики (США):

– Росії потрібна Україна, оскільки вона хоче отримати якомога більше контролю над Чорним морем – саме тому вони захопили Крим, заблокували Азовське море, і я боюся, що Одеса є наступною мішенню. Росія потребує Чорного моря як стартового майданчика для своїх походів у Сирію, а зараз навіть у Лівію. Без Криму та панування в Чорному морі вони не можуть підтримувати режим Асада в Сирії або Хафтара в Лівії. А повінь біженців із цих країн насправді стає зброєю для дестабілізації Європи, підривання нашого великого Альянсу та спричинення проблем для Європейського Союзу.

Нам потрібно збільшити наші потужності в Чорноморському регіоні, бо без плану у вас немає стратегії, а без стратегії у вас немає ресурсів. Альянс має серйозну прогалину, який впливає на Україну.

Якби мене запитали про те, що робити, я б сказав, що нам доведеться змінити поліцейське повітряне забезпечення на протиповітряну оборону в Румунії – це буде сильним сигналом для Росії. Ми маємо налагодити тіснішу співпрацю між Королівським ВМС та ВМС України, яка займається навчальною базою у Львові, як зразок для наслідування. Україна повинна посилити розвідувальну співпрацю з Грузією, яка повинна бути членом НАТО завтра вранці. І, нарешті, будь-яке судно, яке відпливає з порту в Криму, автоматично вважатиметься отруєним і не може потрапити до жодного порту країн ЄС.

Значними перешкодами для збільшення військової присутності НАТО в регіоні є чинне міжнародне морське право – зокрема конвенція Монтре, яка обмежує термін перебування кораблів іноземних держав, що не є країнами бассейну Чорного моря до 21 дня. Однак, експерти Львівського безпекового форуму вважають, що перегляд положень міжнародного права в цій сфері є важливим стратегічним пріорітетом як України так і Альянсу загалом.

Сергій Корсунський, директор Дипломатичної академії ім. Геннадія Удовенка (Україна):

– …Росія планувала захоплення Криму і українських кораблів давно. Російська Федерація прекрасно розуміє, що Крим є запорукою контролю над Чорним морем. Якщо є контроль над Чорним морем – то атакувати можна з усіх боків. Ми повинні звертатись до міжнародного права, щоб притягнути Росію до відповідальності. Це стосується і Азовського моря, і Керченської протоки.

Важливо, щоб країни-союзники були присутніми в Чорному морі — щоб посилити нашу позицію. Бо разом з Румунією і Болгарією в нас нема достатньо потенціалу, щоб протистояти російській експансії Чорного моря.

Водночас, експерти форуму відзначають, що зростання кількості неконвенційних загроз в регіоні розпорошує увагу Альянсу та замало уваги приділяється безпосередньо обороні від конвенційних військових загроз.

Ганна Шелест, член правління Ради зовнішньої політики “Українська призма”:

– Враховуючи мілітаризацію кожної окремої держави в Чорноморському регіоні, регіональна безпека зменшується. Тому потрібно визначити спочатку, що таке безпека, і тоді ми зможемо говорити про її посилення. Проблема в тому, що ми, розширюючи безпеку, говорили лише м’які форми безпеки, заморожені конфлікти, і ніхто не говорив про реальну безпеку.

Для зменшення загроз для української безпеки в Чорному морі, України важливо відбудовувати власні Військово-морські сили базуючись на розроблену експертами Стратегію та посилити співробітництво із іншими країнами членами та союзниками НАТО в регіоні, зокрема Румунією, Болгарією, Туречиною та Грузією.

Озгур Унлухисарчикли, директор департаменту GMF в Анкарі (Туреччина):

– Туреччина є чітко проти анексії Криму. Наша чорноморська політика опирається на певні колони – це незалежність, суверенність і територіальна цілісність країн цього регіону. Безперечно нелегальна анексія Криму суперечить таким принципам, але Туреччина має ще п’ять інших причин чому вважати це загрозою. Анексія є загрозою для нашої безпеки передусім. Через таку анексію Росія змістила Туреччину, яка домінувала на Близькому Сході. Також тепер оскільки Росія має цю домінантну позицію у Чорному морі, вона буде проектувати цю силу на Середземномор’я, таким чином кидати виклик Туреччині на півдні і на півночі.

Також до анексії Криму і навіть ще до російсько-грузинської війни Туреччина мала буфери – це Грузія і України, і тепер ці буфери фактично пропали.

Російська протиракетна система охоплює 90% турецького повітряного простору – 500 батарей у Єревані та Сирії.

І четверте – це те, що незаконна анексія Криму спричинила нестабільність у Причорноморському регіоні і обіцяє ще гіршу нестабільність.

І п’яте – це те, що Туреччину турбує те, як поводяться з правами людини кримських татар у Криму», – Озгур Унлухисарчикли, директор департаменту GMF в Анкарі (Туреччина) – про турецьке бачення російського вторгнення в Україну та незаконну анексію Криму.

Експерти погоджуються, що причиною успіху Росії в Балто-Чорноморському регіоні є недостатня увага до регіону, зокрема США та нерозуміння його стратегічної важливості.

Моллі Макк’ю, виконавчий директор Fianna SStrategies (США):

– В часи Помаранчевої революції Вашингтон звернув увагу на Україну, але це був дуже мимолітній погляд. На мою думку, ми не приділяємо достатньо уваги стратегічним діям Росії. Ми не приділяємо увагу тому, чому Росія має такий вплив в регіоні Чорного моря і як вона це зробила. Це ті сфери, де Росія досягає своїх цілей, а ми не знаємо, не досліджуємо як саме. Чорне море — це та території Росії, за допомогою якої вона хоче розширити свій вплив на інші країни. Якщо ми не зупинимо Росію в Україні, вона продовжувати наступ й далі.

Критична інфраструктура: захист чи вразливість?

Загрози в Балтійському та Чорноморському регіонах досі майже не розглядають у контексті доступу до портів, повітряної безпеки, комунікацій, охорони здоров’я, забезпечення сталого економічного розвитку і як наслідок безпеки місцевого цивільного населення. Хоча в час неконвенційних нелінійних воєн саме ці об’єкти критичної інфраструктури стають першою мішенню агресора.

Критичною інфраструктурою можна вважати сукупність об’єктів інфраструктури держави, які є найбільш важливими для економіки та промисловості, функціонування суспільства та безпеки населення і виведення з ладу або руйнування яких може мати вплив на національну безпеку і оборону, природне середовище, призвести до значних фінансових збитків та людських жертв… Ідеться про такі галузі, як енергетика, хімічна промисловість, транспорт, банки та фінанси, інформаційні технології та телекомунікації (електронні комунікації), продовольство, охорона здоров’я, комунальне господарство.

 

Анджей Фальковські, генерал-лейтенант (у відставці), радник Міністерства оборони України (Польща):

– Нема простого визначення критичної інфраструктури. Що робить інфраструктуру критичною? Я був військовим представником в НАТО і ЄС. НАТО трактує це так, що це та інфраструктура, яка має така значення, що її руйнація буде нести загрозу безпеці країни. ЄС каже, що це ті активи, складові, які є життєво важливими для функціонування держави. Відтак кожна країна по своєму розуміє, що це таке і визначає свої об’єкти, які належать до критичної інфраструктури. Україні також потрібно визначити, що є такою інфраструктурою, а потім вже працювати над її захистом: законодавчі зміни, приватизація, тощо. Рішення повинні будуватись лише індивідуально, а не на моделі іншої країни.

Україна вже протягом тривалого часу  є мішенню Російських гібридних атак на критичну інфраструктуру. Вже неодноразово через кібератаки російські спецслужби відмикали українських споживачів від електроенергії. Через вірус “Petya “A” жертвами хакерської атаки країни-агресора стали Чорнобильська АЕС, аеропорт Харкова, київський метрополітен, українські банки й навіть урядові сайти. А трагічного 2014 року Росія не лише цілеспрямовано захопила стратегічно важливі об’єкти в Криму, а й влаштовувала диверсії на материковій території України. У травні-червні на магістральному газопроводі Уренгой-Помари-Ужгород у Івано-Франківській області сталося три, а в Полтавській області на цьому ж газопроводі – один вибух. Усі інциденти – наслідок дії вибухових пристроїв, які встановили диверсійні групи.

За спостереженнями експертів, Росія вже не вперше послаблює позиції країн, які атакує, саме через вплив на критичну інфраструктуру. Мова про підрив енергетичної інфраструктури та припинення постачання природного газу та електроенергії до Грузії у січні 2006 року. У подальшому це стало елементом тиску на Грузію. Це і вибух у квітні 2009 році на газопроводі в Туркменістані. У такий спосіб Росія призупинила дію незручного для неї договору з Туркменістаном і фактично усунула конкурента з європейського ринку. Так само, Росія доклала максимальних зусиль для того, щоб критично важливий порт Анаклія в Грузії не був збудований.

Захистити такі об’єкти критичної інфраструктури часто складно. Адже нерідко вони перебувають не у власності держави, а належать приватним компаніям чи іноземним власникам.  В Україні найважливіші стратегічні об’єкти країни, від яких залежить електро- та теплопостачання, газо- та нафтопостачання і видобування, зв’язок, паливо і навіть ЗМІ – під тотальним контролем кількох олігархів-монополістів, які перебувають у дружніх стосунках із Російською Федерацією. Такими є наслідки приватизації об’єктів КІ, яка почалася в Україні ще в 90-х і триває нині. Отож, КІ, яка мала би бути гарантом національної безпеки, особливо в умовах війни, насправді є вразливим місцем України.

А це лише вкотре переконує, що захист критичної інфраструктури потребує ефективної державної політики та високого рівня стійкості цивільного населення.

Оксана Сироїд –  віце-спікер Верховної Ради України 2014-2019 ррб співголова Львівського безпекового форуму:

– Приватизація найважливіших з точки зору національної безпеки стратегічно важливих об’єктів відбулася з порушенням чинного законодавства. В умовах непрозорості та відсутньої конкуренції. Вже не кажу, що це відбувалося в період великої безпечності. Потужні об’єкти приватизували за гроші Росії через кількох українських олігархів. Тому через неконтрольовану приватизацію великі капітали, які зайшли до України, є переважно російськими. Тож, по суті, в Україні відбулася не приватизація, а передання найважливіших об’єктів конкретним фінансово-промисловим групам, фактично підконтрольним Росії.

Після того, як Україна одержала незалежність, кілька олігархів привласнили об’єкти КІ і навіть природні ресурси нашої держави, які, до речі, згідно із Конституцією України, належать українському народу. Тож людям залишилась лише територія. Тому сьогодні, скажімо, Борислав чи Кривий Ріг, які, здавалося б, живуть на золотій жилі, є депресивними районами.

Окрім фінансових і політичних преференцій, монопольне володіння об’єктами КІ – це ще й пряма загроза для безпеки людей загалом. Ми вже маємо приклад, коли під час війни 2014 року підприємство ДТЕК, за яким стоїть Рінат Ахметов, вимикав електроенергію в Києві, щоби покращити свої переговорні позиції в перемовинах із урядом. Тож, як бачимо, донецький олігарх інвестує кошти не в розвиток підконтрольних енергетичних компаній, а в політику. Додайте його політичну симпатію до Росії, яка сьогодні є окупантом, і наслідки для економіки України через монополізацію КІ можуть бути непередбачуваними.

Росія активно використовує інвестиції для посилення впливу на країни Європи.

Російські інвестиції присутні в економіках практично всіх країн Європи. Це дає можливість Росії контролювати держави економічними засобами. За даними Держкомстату, більшість прямих російських інвестицій 1999 року було скеровано в США та ЄС, особливо у Великобританію. Росія довгий час також була основним інвестором польської економіки. Зараз ця ситуація дещо змінюється із збільшенням впливу Китаю, який у 2018 році інвестував в іноземні компанії 135 мільярдів доларів. (РФ для порівняння  – лише у 36). Різниця між китайськими і російськими інвестиціями в тому, що Китай інвестує в державні підприємства, а Росія – у приватні. Половина внесків Росії повертаються їй.

Карі Ліухто, професора університету Турку ( Фінляндія):

– Загалом російський бізнес можна умовно поділити на кілька  груп. Перша – інвестиції в державні компанії зі стратегічною метою. Сюди належать провідні потужні російські компанії, які експортують газ, нафту, електроенергію. Друга – приватні, які належать так званим російським патріотам, котрі готові виконувати будь-який наказ Кремля.  Третя – нелегальні, створені, щоб заробляти гроші.

Інвестиції в енергетику і телекомунікації є стратегічно важливими з точки зору здійснення Росією іноземного впливу

Ще 2010 року Владімір Путін затвердив державну програму “Інформаційне суспільство” (2011-2020 рр.) з бюджетом у 40,6 мільярда доларів. Кінцева мета  програми – 100% покриття російськомовного населення планети безкоштовними ЗМІ Росії. Ці кошти Росія вкладає у пропаганду через телебачення. Загалом російську пропаганду поширюють щонайменше 40 мовами світу у 160 країнах. А з 2017 року всі іноземні представництва ЗМІ (телеканалів) у Росії, згідно з указом Владіміра Путіна, були реструктуризовані. Тепер частка іноземної участі в будь-якому ЗМІ Росії не перевищує 20%.

2017 року авторитетне інформаційне агентство “Bloomberg” внесло один зі складників російської пропаганди “ботів” Кремля до списку найвпливовіших персон року. Лише торік онлайн-середовище 17 країн зазнало маніпуляцій та дезінформації під час виборчих процесів “ботами” Кремля. Росія намагалася вплинути на передвиборні кампанії в таких державах, як США, Франція, Німеччина, Колумбія, Італія, Еквадор, Велика Британія та Корея. А кремлівська пропаганда стала чи не основним чинником гібридної війни.

У зв’язку з цим, перед країнами Заходу та Україною постає серйозний виклик протидії російській пропаганді та дезінформації.

Філіп М. Сеіб, школа комунікацій в Анненберзі, Університет Південної Каліфорнії (США):

– Я думаю, що не варто йти цим шляхом та використовувати інструмент цензури. Я дуже з насторогою ставлюсь до того, щоб влада і уряд брали участь в таких процесах. Це має бути на відповідальності громадськості – споживачів цієї інформації. Потрібно робити акцент на медіаосвіту і медіаграмотність. Треба подумати, чи варто робити контратаки у відповідь. Звичайно, можна відбиватись, спрямовувати контрінформацію.

Не обов’язково надавати фейкову інформацію, можете відбиватись від фейкової інформації правдивою, наприклад, про російську економіку.

Диявол криється в правді. Інформація це стратегічний інструмент. Ми повинні дуже серйозно сприймати ці стратегічні питання.

Росія перетворює законодавство на засіб боротьби проти міжнародного та внутрішнього права.

Іноземні спецслужби називають це юридичною війною, коли за допомогою законодавства Росія узаконює свою агресію. Наприклад, заявляє, що вона не окупувала Крим, а приєднала до РФ нібито в цілком законний спосіб, адже відбувся так званий референдум.

РФ навіть спробувала писати петиції до ООН, щоби виправдати своє втручання, замасковане під гуманітарну місію в Східній Україні. Цю методику спочатку протестували в Україні, а 2015-го застосували в Сирії проти тамтешньої опозиції.

Росія узаконює свою агресію. Щоразу, коли порушує міжнародне право, РФ стверджує, що її дії, навпаки, йому відповідають. Також РФ використовує приклад Косова для виправдання своїх дій. Щоразу, коли Росія порушує міжнародне право, вона стверджує, що її дії, навпаки, йому відповідають. Цікаво, що таку законодавчу зброю Росія почала використовувати ще від Переяславської Ради, яку історики назвали першою спробою Москви нав’язати Україні “русский мир”, наголошують експерти.

Так само загрозливою є ситуація з російськими інвестиціями в енергетичну інфраструктуру Європи. Дедалі частіше міжнародні експерти наголошують, що “Північний потік-2” – це не лише прибутки та доступний газ для Європи, який, зрештою, обійдеться європейцям не так вже й дешево. Це ще й привід для військової присутності РФ у зоні газопроводу, тобто в Європі.

Лоуренс Фрідман, професор-емерит в галузі дослідження війни Королівського коледжу Лондона, спікер Львівського безпекового форуму:

– Ядерні держави розуміють, що ядерна війна – погана ідея, і вони намагаються тримати всі конфлікти у певних рамках. Досвід традиційних війн вчить великі держави стримувати свої сутички та конфлікти. Тому дуже багато конфліктів вирішується іншими способами – економічними санкцями, інформаційними кампаніями чи за допомогою кібервійн.

Коли йдеться чи то про країни пострадянського простору , чи про Євразійський союз, Росія продовжує сповідувати підхід командування, а не консультацій. Це їхня культурна особливість та менталітет. Але для цього у неї занадто слабкий фундамент.

ВВП Росії майже як ВВП Іспанії, у них серйозні проблеми з інфраструктурою, корупцією, тому цілком природньо, що у намірах розширити джерела влади, вона цілком природньо звернулася до кібервійни та інформаційних воєн. Це однозначно підсилило їх військовий “репертуар”.

Кібератаки різного ступеню серйозності стали невід’ємною частиною нашого життя. Ці напади можуть варіюватися  – від нападів дрібних хакерів до потужних нападів на урядові та енергосистеми. Такими атаками ще нікого не поставили на коліна, але нас ще очікує електронний Перл-Гарбор.

Реалізацію “Північного потоку-2” ще не завершено, а “Газпром” уже придбав чимало активів в Європі. Стрімко розвивається партнерство “Газпрому” з європейськими енергетичними компаніями. Загрози від таких бізнес-партнерств значно масштабніші, ніж ми собі уявляємо, адже Москва в такий спосіб також нарощує свою військову присутність в зоні будівництва газопроводу, тобто в Європі. Адже “Північний потік-2” – це не лише транспортування газу. Це можливість розміщувати, скажімо, розвідувальне обладнання в зоні будівництва газопроводу. Так, до порівняння, коли Росія побудувала Керченський міст до окупованого Криму, вона одразу збільшила власну військову-морську присутність в Азовському морі. На вишках у Чорному морі, які Росія захопила під час анексії Криму, розміщено системи стеження за надводною ситуацією. Це дає можливість контролювати не лише територію поблизу окупованого Криму, а й території поблизу Одеси, де регулярно перебувають кораблі НАТО. Крим уже став базою для російських крилатих ракет. Тож це лише питання часу, коли РФ використає свій трубопровід як привід для введення російських військ.

На сьогодні в галузі енергетики Україна має повний контроль лише над атомною енергетикою, хоча повноцінна робота українських АЕС залежать від ПАТ “Турбоатом” – єдиного в Україні виробника турбінного устаткування для гідро-, теплових та атомних електростанцій. Проте  серед власників “Турбоатома” – не лише держава, а й кілька офшорних компаній, які пов’язують із підприємцем К. Григоришиним.

Андрій Герус – експерт ринку енергетики, голова Асоціації споживачів енергетики та комунальних послуг:

– Маємо ситуацію в Україні, коли значну частину енергетики країни контролює одна людина. Р. Ахметову належить ідеальна вертикальна інтеграція, де він на кожній ланці є монополістом. Його компанія ДТЕК контролює 80% усього видобування вугілля, а також 80% вугільних ТЕС, 95% експорту електроенергії.  Нині ж фірми Ахметова купують Київобленерго та Одесаобленерго. А це, окрім нових прибутків, ще й політичний вплив у цих регіонах. Також вже є інформація, що олігарх купує ще близько п’ять обленерго. Отже, в його руках буде близько 60% всіх обленерго України. Це черговий етап поглинання одним олігархом української енергетики.

Монополізація завжди призводить до зростання тарифів кінцевому споживачу. Вже сьогодні українці в середньому переплачують на 15% за електроенергію, а також за воду та тепло. Оскільки в ціну українського вугілля закладена ціна в Роттердамі, а також його транспортування морем, перевалка в порту і доставка залізницею, вугілля у тарифах за завищеними на 30-40% цінами, а 80% цього вугілля – у власності Ахметова.

Як наслідок такої монополізації – група ДТЕК продає електрику сусідній Угорщині та Молдові за значно нижчими цінами, ніж українцям, на експорт вона на 30-40% дешевша. А вугілля для українців – за найвищими у світі цінами. Хоча самі працівники ДТЕК визнають, що вугілля, яке вони видобувають, непрохідне на експорт через високий вміст сірки. Та навіть попри це, торік у держбюджеті було закладено ще понад 2 мільярди гривень дотацій на вугільну галузь.

Зараз можна впевнено сказати, що на українському монополізованому ринку ДТЕК заробив значно більшу маржу, аніж на експортному постачанні до Угорщини. Це означає, що українській економіці було вигідніше не субсидувати бізнес Ахметова, а купувати імпортну електроенергію. Така конкуренція знизила б тариф на електроенергію для підприємств в Україні на 15-20%.

А в Україні розробили абсолютно злочинну схему “Роттердам+”, завдяки якій за три роки Ахметов збагатився за рахунок платоспроможного українського населення майже на 40 мільярдів гривень.

 На мою думку, це неприпустима ситуація ні в мирний час, ні в умовах війни. Це суто політичний бізнес. Бо такі монополії можна породити лише в умовах змови на високому політичному рівні.

Після нападу РФ на Україну Всеукраїнська Енергетична Асамблея зібрала інформацію про власників українських обленерго. Згідно із цими даними, обленерго Рівненської, Житомирської, Херсонської, Одеської, Кіровоградської, Київської, Чернівецької областей належать громадянину Росії Олександрові Бабакову. Також йому належить 18,8% компаній у Хмельницькій області, 29% – у Миколаївській. Окрім того, Бабаков спільно з Ігорем Коломойським володіють 36,5% Чернігівської, 34% Сумської та 48,8% Полтавської обленерго. Енергопостачальні компанії Луганської та Вінницької областей належать громадянинові Росії Костянтину Григоришину, який також володіє часткою Тернопільської (20%), Черкаської (26,6%), Харківської (29,8%) та Запорізької (12,3%) обленерго. Енергопостачальні компанії Волинської та Закарпатської областей належать Юрієві Бойку. У Львівській та Івано-Франківській – Ігорю Суркісу. Дніпропетровської та Донецької – Рінату Ахметову.

Тож не дивно, що саме українські обленерго фігурували в причетності до фінансування протеже Путіна Марін Ле-Пен під час президентських виборів у Франції. Як повідомляв “Голос Америки”, 2014 року лідер “Національного фронту” Франції з допомогою українських обленерго отримала 9,4 мільйона євро в російському банку. У фінансових операціях, за інформацією видання TheWashingtonPost, був задіяний громадянин Росії Олександр Бабаков, якому належать 11 із 24 українських обленерго, а також олігарх Геннадій Тимченко, відомий як один із підрядників будівництва газопроводу “Північний потік-2”.

Земля – є не лише важливим ресурсом, але й критичною інфраструктурою для безпеки держави

Останнім часом Росія активно скуповує ділянки узбережжя в Чорногорії. І, зважаючи на агресивність зовнішньої політики РФ, вона це робить не лише задля розвитку туризму. Експерти наголошують, що Чорногорія для Росії – це насамперед вихід до моря. Так РФ відкриває шлях для власних військово-морських баз. Флотом легше дістатися до суходолу і він значно краще може подбати про свій захист, ніж авіація. Саме через це РФ потрібен був і Крим.

Для України актуальним сьогодні є питання зняття мораторію на продаж сільськогосподарської землі, що є необхідною умовою відновлення економіки та співпраці з міжнародними валютними організаціями. Однак, для України важливо також врахувати безпекові питання повязані із продажем сільськогосподарської землі та чітко регламентувати кількість землі, яка може бути продана в одні руки, встановлювати обмеження на продаж землі власникам, кінцевим бенефіціантомяких є Росія та здійснювати поступовий перехід до ринку землі.

Захист цивільного населення має бути пріоритетом держави

В умовах глобальних загроз для безпеки важливою є безпека соціальої інфраструктури, до якої відноситься і охорона здоров’я. Сьогодны ситуація з фінансування охорони здоров’я в Україні є критичною. Про це попередили експерти Львівського безпекового форуму.

Уляна Супрун, в.о. Міністра охорони здоров’я 2015-2019 рр.:

– Питання безпеки традиційно розглядається в контексті війни з Росією, але це значно ширша сфера, що включає в себе і економіку, охорону здоровя, освіту, енергетика. В Україні ми фінансуємо десь 5 % ВВП на безпекову нашу сферу, але лише 3 % йде безпосередньо на наше військо, решта 2% йде на прикордонники і МВС. Охорона здоров’я фінасується державою до 3 %. Громадяни може теж додають 2-3%. В загальному – це 6%. Це набагато менше ніж у США і більшості Європейських країн, де обсяг фінансування складає 8-10% Як ми не інветуємо в здоровя наших людей, нашої нації – це є загрозою нашій національній безпеці.

Україні потрібно удосконалювати законодавство щодо забезпечення захисту критичної інфраструктури. Досі немає чітко визначеного та законодавчо врегульованого поняття “критична інфраструктура”, немає навіть чіткого переліку об’єктів місцевого та національного значення, яким слід забезпечити їхній захист та стійкість. До початку гібридної війни в Україні на законодавчому рівні навіть не розглядали таке питання, як кіберзагроза. В межах закону України “Про боротьбу із тероризмом” правоохоронні структури відокремлено вживали заходів лише щодо запобігання, реагування та припинення терористичних актів. Тож маємо ситуацію, коли жоден державний орган комплексно не опікується проблемами захисту критичної інфраструктури.

Основними стовпами безпеки України мають стати – ефективне військове лідерство, співпраця з НАТО та стратегічне партнерство з США

На сьогоднішній день перед Україною постає виклик реформування армії – відхід від радянської парадигми та пошук основи для виховання нових військових лідерів та лідерів у свері управління безпекою. За даними дослідження Інституту Лідерства УКУ, рівень соціалізації та самореалізації українських військових середньої ланки є значно нижчим ніж у інших сферах.

Експерти Львівського безпекового форуму наголошують, що для побудови нової армії, Україні потрібно змінити підхід до навчання офіцерів, розширюючи навчальні програми та включаючи невійськові дисципліни.

Глен Грант, підполковник Британської армії (у відставці), експерт Українського інституту майбутнього (Україна):

– Хоча генерали зробили все, що могли, щоб стримувати Росію, але на наступному етапі повинні прийти зміни, і ці зміни потрібні тому, що радянська парадигма, радянський спосіб роботи не дозволяють молодим офіцерам сходити цими навчальними сходинками, які їм згодом будуть необхідні.

Тому весь навчальний процес, освітній процес, мусить змінитися, оскільки це не є процес, що генерує довіру. Довіра означає, що можна довіритися, що можна дати людям шанс на помилку, можна дозволити їм помилитися, а радянська централізована система цього не дозволяє, вона таким чином не працює. Тому ці зміни є потрібні. Бо п’ять років поспіль означає, що на шостий рік зміни самі собою не стануться. Фактично божевілля – це коли ви щоразу робите те саме, а надієтеся, що станеться щось нове, саме тому нам потрібно нова парадигма лідерства, новий підхід. Я не маю усіх відповідей, але, мабуть, йдеться про нові підходи до навчання, нових старших офіцерів, інші підходити що до того, яким лідером має бути офіцер.