Які помилки потрібно виправити та з чого починати, аби побудувати колективну безпеку у Чорноморському регіоні. “Інститут Просвіти” продовжує друкувати основні висновки експертів Львівського безпекового форуму-2020 у спробі знайти правильні рішення щодо питання безпеки у Чорноморському регіоні.
Більшість країн Причорномор’я мають травматичну історію
Те, що нині відбувається у Чорному морі, експерти передбачали ще понад 10 років тому. І такі прогнози мали цілком логічне пояснення. Адже до Чорноморського регіону належить більшість країн Причорномор’я, чия територія спочатку належала до володінь Російської імперії, а згодом перейшла у спадок СРСР. Україна, Молдова, Грузія, Азербайджан, Вірменія, Росія, Румунія, Болгарія, Греція та Туреччина. Більшість з цих країн має травматичний досвід спільної історії, зокрема територіальні претензії між Румунією-Україною, Азербайджаном-Вірменією, Росією-Грузією, Румунією-Молдовою. Інші території перебували у замороженому конфлікті, який будь-коли міг здетонувати. Фактично з десяти країн Чорноморського регіону лише Болгарія та Румунія обрали чіткий шлях –приєдналися до ЄС та НАТО. Греція і до того історично належить до так званих “старих” європейських країн. Туреччина спочатку тісно співпрацювала зі США, проте згодом ці відносини зіпсувалися.
З рештою країн, яких у рази більше, ситуація була непевна, із високим рівнем політичної нестабільності та невизначеності стратегічних курсів розвитку. Тож єдине, що могло реально об’єднати інтереси цих країн – це Чорне море та спільне зміцнення безпеки у Чорноморському регіоні, лише більше їх роз’єднало. Результат – РФ перетворила Чорноморський регіон на демонстрацію власної сили та місце тотального панування.
За словами міжнародних експертів, нині Чорноморський регіон опинився, можливо, навіть у значно небезпечнішому стані, ніж свого часу були Балкани, де також тривав перерозподіл влади, зон впливу, Балканські війни, і звідки, врешті, розпочалася І Світова війна. Сьогодні ми вже маємо Грузію, Україну, Сирію, Нагірний Карабах. А також Росію, яка не збирається зупинятися у своїй окупаційній політиці, та нерозуміння з боку НАТО і ЄС стратегічної важливості Чорного моря.
– Який задовгий має бути список країн, де РФ почала військову агресію, аби НАТО та Європа зрозуміли, хто сьогодні є ворогом №1 для Чорноморського регіону та Європи в цілому?
Александр Вершбоу – посол, почесний працівник Центру Стратегії та безпеки Скавкрофта Атлантичної ради:
– Річ у тім, що НАТО сприймає Чорноморський регіон радше як сусідню територію, а не частину свого альянсу. І до кінця не розуміє вважливості стратегічного розміщення Чорного моря. Адже це не лише східний фланг НАТО. Це той регіон, де Росія порушує правила і норми світового порядку. Грубо нехтує територіальною цілісністю та суверенітетом країн. Та намагається будь-що повернути собі гегемонію через підрив та дестаблізацію. Ризик російської агресії у Чорноморському регіоні є набагато вищим, ніж у Балтійському, бо, визнаймо, Фінляндія значно успішніша у стримуванні РФ.
Зараз південь став новим сходом. Росія дуже майстерно діє в Сирії та інших частинах того регіону. Зокрема розгортає свої військово-морські бази. Тому назріла потреба розширити присутність НАТО і на півдні. Це має стати продовженням нашої присутності у Чорному морі. Допоможе збалансувати сили та протидіяти діям Росії. І робити це варто у тісній співпраці із Україною та Грузією. А для цього треба подолати багато внутрішніх непорозумінь і неузгоджень всередині НАТО. Треба напрацювати південну стратегію, яка буде націлена на призупинення російської агресії у ширшому регіоні. Має бути пряник і батіг. Та головне – збалансований підхід НАТО.
Тому 2021 рік має стати роком перегляду загального підходу та стратегії НАТО щодо РФ та призупинення її підривної діяльності.
Мірча Міндреску – бригадний генерал у відставці, колишній директор зі стратегічного планування, Генерального Штабу Румунії:
– Мені здається, що ми неправильно розуміємо і не маємо уявлення, як треба в нинішніх умовах протистояти Росії. Нам треба визнати, що наші методи недієві, бо не призвели до результатів, на які очікували. У військовому житті: якщо у вас є ціль і ви не влучили, треба щось змінювати.
Про мілітаризацію кримської молоді як новий виток проблеми для України
– Тим часом Росія готує для України і не лише нові “сюрпризи”, котрі вже зовсім скоро нагадають про себе. Чим вони небезпечні?
Ігор Воронченко – адмірал командувач Військово-морських сил України в 2016-2019 роках:
– В Україні багато серйозних внутрішніх проблем, п’яту колону ще ніхто не відміняв. Проте питання зовнішньої безпеки є нагальнішим за інші. Практично щодня ми чуємо і читаємо про подальше масштабне озброєння військ РФ. Все це вказує лише на те, що Росія не планує зупинятися в ескалації і продовжує повзучу окупацію. На щастя, почалася пандемія, яка змінила плани Росії. Але ж ми розуміємо, що це лише питання часу. Проте в Україні досі немає чіткої стратегії, зокрема для деокупації Криму. Натомість у Криму відбувається тотальне утиснення кримськотатарського населення, заселення материка російським і не лише населенням. А також активна мілітаризація молоді. Ви тільки подивіться на їхні військові паради. Це ті проблеми, які вже через якихось 10 років вибухнуть. Це виклик та наглядна демонстрація того, що на нас чекає найближчим часом.
Тому треба позбуватися плюралізму, на кшталт “знімаємо санкції чи не знімаємо”, “будуємо Північний потік, то ні”. Міжнародна спільнота має чітко засвоїти: Росія – це ворог і агресор.
Вважаю, що нам треба працювати над отриманням членства НАТО. Взяти участь у розробці стратегічної концепції альянсу, зокрема включити окремий розділ про Чорне море та ролі країн-партнерів у ньому. А також НАТО має продовжити співпрацю щодо подальшого збільшення ротаційної присутності в Чорному морі.
Колективна безпека: конкретні заходи та ініціативи
– Які заходи реально організувати, аби змінити теперішній наратив у Чорному морі та стримати російську агресію?
Александр Вершбоу:
– Треба використовувати більше тиску, більше санкцій, більше інформації, яка би спростовувала російську пропаганду. А також вдаватися до політики “відкритих дверей” щодо НАТО та забезпечити її постійну присутність на навчаннях в Україні й Грузії.
Ігор Воронченко:
– Насамперед міжнародна спільнота має врешті зрозуміти: Росія розуміє лише позицію сили. Україна має прискорити вирішення всіх позовів України проти Росії в міжнародних судах. Оскільки сьогодні це слабке місце, по якому ми можемо вдарити. А уряд США має допомогти Україні із поставкою високотехнологічної зброї.
Глен Говард – президент аналітичного центру Jamestown Foundation:
– Єдина можливість протистояти Росії у Чорному морі – це налагодити співпрацю із Туреччиною та привернути посилену увагу до цього регіону НАТО та ЄС.
Шота Гвінерія – викладач Балтійського оборонного коледжу:
– Грузія має працювати над тим, аби отримати членство НАТО та повернути в країну низку реформ. В регіоні треба організувати постійну присутність військ НАТО, зокрема США. Як на мене, такі заходи допоможуть змінити наратив у Чорному морі та відійти від задумів Росії.
Сонер Кагапті – директор програми дослідження Туреччини при Вашингтонському університету політики Близького Сходу:
– У цій ситуації треба локально мислити і глобально діяти. Щодо Туреччини і її ролі, то однозначно, ця країна має відчути підтримку США.
Про нинішню роль Туреччини у Чорноморському регіоні
Сергат Гувенц – професор з міжнародних відносин Університету Кадіра Хаса:
– Питання Чорного моря створило провалля у стосунках між США і Туреччиною. Туреччина не довіряє США і цю довіру буде нелегко повернути. Після подій в Нагірному Карабаху, Туреччина може багато отримати від співпраці із Росією. Вона вже побачила, що така співпраця повертається сторицею. І на це треба зважати.
З іншого боку, сама по собі Туреччина не в силі протистояти Росії. Тож присутність кораблів НАТО та США у Чорному морі вже не є такими небажаними як раніше.
Наразі Чорне море має для Туреччини дещо більше значення з точки зору нарощування статків. Йдеться про природні ресурси моря. Водночас Туреччина намагається втримувати хороші відносини з Україною. Між країнами триває активна двостороння співпраця.
Дімітар Бечев – старший науковий співробітник Атлантичної ради, директор Інституту Європейської політики:
– Частка Газпрому на турецькому ринку зменшується, зокрема скрапленого газу. І Туреччина цим скористається, аби зменшити вплив Росії. І буде домагатися кращих комерційних умов від Росії.
Про Нагірний Карабах і роль Туреччини
Сонер Кагапті:
– Не маючи політичної підтримки Туреччини та військової допомоги від Ізраїлю, Азербайджан не наважився б на такі дії щодо Вірменії. Тож баланс влади кардинально змінила турецька підтримка та ізраїльська зброя. І Путін це усвідомив. Так виглядає, ніби це хороша домовленість для Туреччини, але по суті Туреччина стає більш залежною від Росії. І Ердогану буде дедалі складніше відійти від Росії.На Південному Кавказі Путін одним каменем убив кількох зайців: забезпечив в регіоні російську присутність, повернув Вірменію в імперський режим, ще більше відсторонив Туреччину від США.
Шота Гвінерія:
– Не треба мати ілюзії щодо ролі Росії та її намірів у Нагірному Карабаху. Росія порушує всі угоди, які раніше підписувала. Так було з Грузією, Україною, Молдовою. Як тільки “російський миротворець” стане на чиюсь землю, його вже дуже складно позбутися. Мені здається, що зараз дуже слушна нагода для НАТО та США. Більше не буде такої сприятливої можливості бути присутнім у тій частині світ.
Підготувала Вікторія Доскоч