1928 року український мовознавець написав: “Щоб стати комуністом, треба навчитися вбивати”. У пік розвитку комуністичного режиму виступав проти зросійщення українського правопису. Своєю книгою “Як ми говоримо” започатковує своєрідну моду на літературу, коли легко й доступно широкому загалу розповідають про суржик, антисуржик та український правопис. Ще в 70-х роках запевняв: настане час і в Україні майорітимуть синьо-жовті прапори.
Борис Антоненко-Давидович прожив 85 років. Із них 20 – провів у таборах ГУЛАГу та БАМЛАГу, куди потрапив за національні переконання. Решту років був замовчаний. Офіційно його виправдали 1956-го. Проте спецслужби до останнього стежили за ним. А коли 1984-го помер – ховали під особистим наглядом.
Його боялися за життя. І не менше – після смерті. Його називали центром двох національних відроджень. Він захищав українську мову та боровся зі свідомим зросійщенням українського правопису, який за радянської влади примудрилися переписувати навіть у часи геноциду української нації. Його звинувачували навіть у зоологічному націоналізмі. Проте і це його не зламало.
Такі постаті, як Антоненко-Давидович зуміли зберегти українську літературну мову з її визнаною у світі мелодійністю. Саме такою ми сьогодні послуговуємося у щоденному житті: спілкуємося, вчимося, співаємо і читаємо. Часто не розуміючи всю цінність цього дару.
Борис Антоненко-Давидович та його найвизначніші внески у розвитку національної ідеї, літератури та збереження українського правопису. Про це спілкуємося з кандидатом філологічних наук Олександром Григор’євим.
Як умру, то почитайте:
“На розвагу Москві і Варшаві – не єдиний народ, не потужні полки, а сліпа безпорадна отара…”
Початок активної творчості Бориса Антоненка-Давидовича припадає на 30-ті роки – не найкращі для прихильників незалежної України. Проте сам автор сприймає цей період як час для відродження української національної ідеї. І починає із прізвища батька “Давидов”, до якого повертає колись відібраний московською церквою український суфікс (ич). А також бере прізвище матері, яка походила із давнього роду реєстрових козаків. Відтак стає Антоненком-Давидовичем.
1928-го року виходить у друк одна із найзнаковіших книг автора “Смерть” – про знищення національної свідомості серед української інтелігенції. На прикладі головного героя автор чітко пояснює: щоби стати більшовиком та комуністом, треба відмовитися від своєї історії та навчитися вбивати. Українці ж навіть ментально не готові бути більшовиками.
Після такої книги вирок автору міг бути лише один – смертна кара. І він не забарився. Навіть попри те, що Антоненко-Давидович, коли побачив арешти колег по літературній організації “Ланка”, а потім і письменників з “Марсу” – Косинки, Підмогильного, Плужника, Осьмачки та десятки інших – виїхав до Казахстану. Його знайшли і там. Та не вибачили любові до України.
35-го Антоненка-Давидовича заарештували. Під час катувань він сказав слідчим: “Такі, як я, з переламаним хребтом проживуть, але не з переламаним моральним. Майте це на увазі”.
Спочатку його засудили до смертної кари. Згодом вирок замінили на понад 20 років ГУЛАГу та БАМЛАГу. Він вижив. І повернувся з таборів озброєний збірками, які писав на мішках з-під цементу та незламною вірою в українську Україну.
У творі “За ширмою” він недвозначно показав життя радянської України з її давньою і багатою культурою за ширмою Росії. Радянська пропаганда не вибачила такої сміливості та незламності автора. Додався суд над українським дисидентом, під час якого Антоненко-Давидович відверто підтримав позицію засудженого. Тож, коли за кордоном Антоненка-Давидовича активно друкували та читали, український читач про нього нічого не знав. Натомість той писав для своєї збірки, яку жартома називав “Як умру, то почитайте”, розуміючи, що за життя його вже не надрукують.
За словами кандидата філологічних наук Олександра Григор’єва, 80-ті роки, коли Антоненка-Давидовича припиняють друкувати, були дуже не простими для прогресивної української інтелігенції – 1972 року розпочинається нова хвиля репресій. Її запустив прем’єрний показ кінострічки “Тіні забутих предків” в київському кінотеатрі “Україна”. Під час показу виступили молоді українські дисиденти, зокрема Іван Дзюба, Василь Стус (якого за проукраїнську позицію закатували до смерті, увага! 1985-го року) та В’ячеслав Чорновіл. Вони закликали зал встати на знак протесту проти арештів української інтелігенції.
У своїх спогадах В’ячеслав Чорновіл називав Антоненка-Давидовича центром другого відродження, якому зобов’язаний шістдесятницький рух. Він вмів надихати своєю вірою в незалежну Україну та пророкував, що в українських містах замайорять синьо-жовті прапори.
Він не дожив лише кілька років до того, коли здійснилося його основне бажання – була проголошена незалежність України, а улюблена пісня Антоненка-Давидовича “Ще не вмерла Україна” стала державним гімном українського народу.
Поховали Антоненка-Давидовича 1984 року на віддаленому від Києва кладовищі та під пильним наглядом працівників КДБ, яких на похороні було більше за друзів та шанувальників творчості великого українця.
Нерідна донька Антоненка-Давидовича Ярина, яка опікувалася вітчимом, згадує: ще коли батько був живий, її щотижня викликали в парк ім. Тараса Шевченка, де чітко планували сценарій похорону. Серед основних вимог – відсутність на похороні Ліни Костенко та обов’язковий духовий оркестр, який мав глушити виступи охочих. Кадебісти навіть забрали фотоплівку з похорону, аби не залишити жодного чіткого спогаду.
“Цікаво, що рідна донька Бориса Антоненка-Давидовича, також Ярина, була знаною противницею української мови і вивчала російську філологію в Москві. Це були часи, коли батьків за бажання бачити Україну незалежною, арештовували. А їхніх дітей тим часом “перевиховувала” радянська влада”, – наголошує Олександр Григор’єв.
Як через правопис знищували українську мову
“А ви знаєте, что в Париже, даже дворники говорят по-французки”, – з очевидною іронією писав у нотатках Борис Антоненко-Давидович. Так український письменник та мовознавець реагував на ставлення до української літературної мови за часів радянської влади.
Кандидат філологічних наук Олександр Григор’єв:
“Борис Антоненко-Давидович жив і працював у часи, коли українську мову не лише утискали, а що найстрашніше для мови і її носіїв – принижували. Як писав сам Антоненко-Давидович у спогадах, українську мову перенесли на базар. Бо лишень там, вже добряче засмічену русизмами, її і можна було почути.
За часів царя українську мову відверто забороняли. Методи радянської влади були значно підступнішими. Адже на папері були задекларовані права кожної нації, зокрема, право спілкуватися рідною мовою. Проте на практиці – спілкуватися українською було ані практично, ані престижно.
Скажімо, якщо у групі навчався бодай один студент іншої національності, викладач змушений був читати предмет російською. Вчителям української мови платили значно менше, аніж їхнім колегам з російської мови. Дисертації писали лише російською. Перекладали навіть Шевченка.
Окрім цього, вже зі шкільної парти українців переконували, що, мовляв, українська мова зародилася у XIV столітті разом із російською та білоруською, а самі мови є спорідненими. Тож тема історії української мови, яка насправді бере свій початок задовго до XIV століття, а також намагання більшовиків штучно зросійщити український правопис, щоб підтвердити цю гіпотезу, була дуже актуальною.
І Антоненко-Давидович зробив чимало, аби розвіяти ці міфи та розповісти в доступній і легкій формі про правила українського правопису. Всі свої напрацювання він виклав у мовознавчій праці «Як ми говоримо». До речі, матеріали до основної праці свого життя автор почав збирати ще з 20-х років минулого століття.
Своєю книгою “Як ми говоримо” Антоненко-Давидович також заклав своєрідну моду на схожу літературу, коли легко й доступно широкому загалу розповідають про суржик, антисуржик та український правопис. До цього переважно послуговувалися словниками, зокрема Бориса Грінченка. Але зрозуміло, що словниками користується дуже вузьке коло читачів”.
“Людина, байдужа до рідної мови, – дикун, шкідливий для оточення”
Працю “Як ми говоримо” називають головним підсумком життя відомого письменника. У ній автор в доступній та легкій формі пояснює, як треба правильно говорити. Він висміював популярний в Києві вислів “двері відчиняються водієм”. Та запитував, коли вже у київських трамваях двері відчинятиме водій. Наголошував, що в українському правописі немає початкуючих, а є початківці. Немає наступаючого року, а є рік, що наближається.
Також через свою книгу автор вдається в ті часи до нечуваного – звертається до громадянської позиції радянських мовознавців. “Важко уявити російського мовознавця, який неправильно говорить, то чому це є в українській мові? Чому мовознавці мовчать, коли у шкільних підручниках, надрукованих у видавництві “Радянська школа”, неправильно пишуть українські слова. Це культивація суржику в нашій школі. “Дбати про очищення мови від усякого засмічення – й за дальше піднесення її культурного рівня – це обов’язок усього українського суспільства”, – наголошував автор.
У передмові “Як ми говоримо” Антоненко-Давидович цитує російського класика Костянтина Паустовського: “Людина, байдужа до рідної мови, – дикун. Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього та майбутнього народу”.
Як більшовики назвали “Ґ” шкідливим націоналістичним матеріалом
У 69-му Борис Антоненко-Давидович публікує статтю, в якій науково пояснює, чому треба повернути літеру “Ґ”. А також проливає світло на злободенне для всіх питання: чому за радянської влади так часто змінюють український правопис.
Особливо цікавими у цьому контексті є роки так званих мовних реформ – 28-й, 33-й, 46-й – роки геноциду українського народу.
Поряд із фізичним вимиранням українців із ужитку зникає чимало українських слів: “лихоманить”, “попри”, “чекати”, “серветка”, “щойно”, “праска”. Натомість з’являються знобити, незважаючи на, ждати, салфетка, тільки що, утюг.
Питання небезпечного зросійщення української мови порушують і шістдесятники після набуття чинності “Українського правопису 1960–1961 років”, у якому українські правила було ще більше наближено до “Правил російської орфографії та пунктуації”.
Українську мову штучно наближують до російської. З цієї причини з алфавіту радянські пропагандисти, далекі від мовознавства, забирають літеру “ґ”, яку назвали шкідливим націоналістичним матеріалом і навіть елементом штучності. Мовляв, “ґ” з’явилася лише на початку ХХ століття.
Так після майже 400-літнього існування “ґ” зникає з української мови, яка бере свій початок у мові праслов’янській і в якій всі слова вимовлялися з “ґ”. А впродовж кількох століть трансформувалася в багатьох словах у “г”. “Не допомогли навіть авторитетні пам’ятки староукраїнської мови, зокрема Пересопницьке євангеліє XVI ст., в яких уживається літера “ґ”, ані Мелетій Смотрицький зі своєю “Граматикою” (1619), ані Олексій Павловський та його перша граматика живої української мови (1818), ані Борис Грінченко, який у Словарі української мови (1907–1909) наводить близько 300 слів з літерою “ґ”.
“Скасування цієї літери припало на той час, коли вчинено було багато перекручень і збочень, коли з’явились “реформатори” не тільки українського правопису, а й самої української мови”, – пише у своїй статті Антоненко-Давидович.
За словами мовознавця, в українській мові сталося нечуване – більшовики скасували літеру при нескасованому звуці, який скасувати в живій мові просто неможливо, як би того не хотілося.
Без окремих літер г і ґ (g) стало важко зрозуміти одразу значення слів, скажімо, гніт-ґніт, грати і ґрати. Недарма за цією літерою тужили й пропонували знову відновити її в українському правописі такі знавці нашої мови, як поети-академіки Максим Рильський і Павло Тичина.
Невдовзі після смерті Антоненка-Давидовича правописна комісія при Президії АН УРСР затверджує вже п’яту редакцію “Українського правопису”, згідно з якою “ґ” займає своє законне місце в українській абетці.