Успішний банкір та підприємець, депутат, акціонер, реформатор, граф, який став монахом, меценат української освіти й культури. Маловідомі факти із життя найбільшого реформатора УГКЦ митрополита Андрея Шептицького.
Якби митрополит Галицький та архієпископ Львівський Андрей Шептицький жив сьогодні, то, безперечно, очолював би списки авторитетного видання Forbes. І не лише в рейтингу найвпливовіших.
Родина Шептицьких походила із давнього боярського роду, а в ХІХ столітті отримала графський титул і була серед заможних в Галичині. Щоправда, на відміну від сучасних олігархів, Андрей Шептицький насамперед дбав про Україну та її громадян.
Граф, який став монахом. Маючи неабиякий підприємницький хист, митрополит Шептицький суттєво примножив доходи Греко-Католицької Церкви та зробив її найбагатшою українською інституцією. Він вважав церковне майно повноцінною спадщиною громади, а тому вміло використовував його саме на розвиток просвітництва, культури та української економіки.
Владика був серед засновників першого українського банку – єдиного на той час в Україні, який здобув визнання у світі, та чиї фінансові потоки працювали в Україні, а не у Відні, як було звично в ті часи.
Щире бажання сприяти зміцненню українського промислу, спонукало до ще одного важливого капіталовкладення. Шептицький інвестував 10 000 доларів у першу українську кондитерську фабрику “Фортуна нова” – попередницю сучасного “Світоча”. Кондитерську очолювала жінка – одна з перших українок-підприємців. Шоколад із наклейками відомих українців неабияк популяризував Україну в Європі та був ще одним прикладом розвитку української економіки.
Займався Шептицький і нафтовим бізнесом та був серйозним конкурентом зарубіжним інвесторам-нафтовикам, які розробляли на Галичині нафтові родовища.
Успішний підприємець і менеджер, реформатор й депутат, просвітник, меценат і пророк. Про відомі та маловідомі факти із життя митрополита та актуальність його послань для сучасних українців – у інтерв’ю із доктором історичних наук, дослідником життя і творчості Андрея Шептицького Ліліаною Гентош.
Шептицький: спонсор української освіти
– Владика вмів не лише заробляти гроші, а й щедро витрачав їх на блага суспільства. Розкажіть про заклади, які частково або повністю фінансував Шептицький?
– Фактично Митрополит Шептицький дофінансовував більшість українських освітніх і культурних установ, фінансував різноманітні культурні акції та проекти. Черпаючи з прибутків від церковного майна, митрополит робив серйозні капіталовкладення в українську культуру та освіту. Ба більше, вважав це своїм обов’язком і місією.
В 1928-1929 роках із особистої ініціативи митрополита у Львові розпочала діяльність Львівська богословська академія, яку очолив Йосип Сліпий. У міжвоєнний час це був єдиний український вищий навчальний заклад. Академія мала всі підстави здобути університетський рівень, про що власне й мріяв Шептицький. Втім, через радше політичні нюанси за життя Шептицького цього не сталося. Піднесенню статусу Богословської академії спротивився нунцій у Варшаві Ф. Кортезі, який не був прихильником розвитку українського просвітництва. А після прийняття антиукраїнських законів Станіслава Грабовського українській освіті фактично загрожувало поступове знищення. Відтак Шептицький розпочав фінансувати українські приватні школи та навіть домігся від політиків відкриття українського університету. За його підтримки працювали товариство “Просвіта”, “Рідна школа”, Національне товариство ім. Т. Шевченка, об’єднання “Луг”, “Пласт”. У час заборони всього українського це був безцінний вклад у розвиток української державності.
Особливу увагу Шептицький приділяв професійно-технічній освіті. Так він задіював якомога більшу частину молоді в українському виробництві.
Установи, що збудовані та діяли повністю чи частково за кошти Шептицького, на Галичині:
- Національний музей
- народна лічниця (лікарня)
- порадня(консультація) для матерів
- кілька сиротинців
- дяківська бурса
- духовна академія
- жіноча гімназія
- бурса рідної школи
- малярська студія
- школа ім. Б. Грінченка
- школа ім. князя Лева
Шептицький: меценат відомих українських художників
– Андрея Шептицького часто називають успішним менеджером та меценатом, який вмів не лише розгледіти талант, а й дати йому зелене світло у світ мистецтва?
– “Не в силі уявити собі, як виглядало би сучасне мистецтво Галицької землі, якби на Святоюрській горі не знайшовся в слушний час чоловік з медицейськими амбіціями, як і… готовою до послуг кишенею”. Важко не погодитися зі словами відомого критика. Саме завдяки Шептицькому Львів на початку ХХ століття став українським культурним центром, чиє мистецьке життя було відоме далеко за кордоном.
Оскільки виховувався в аристократичній родині, Шептицький добре розумівся на мистецтві та його значенні в розвитку країни. Одними з найперших українських малярів, що одержали підтримку митрополита, стали Модест Сосенко та Михайло Бойчук.
Завдяки меценатству митрополита, деякі напрямки в малярстві стали в майбутньому особливістю львівської школи. Наприклад, неовізантійський стиль Михайла Бойчука (бойчукізм).
Окреме місце в меценатській історії Шептицького займає Олекса Новаківський, з яким митрополит познайомився у Карпатах. Там дав йому трохи грошей на творчість. А вже за кілька років, коли побачив роботи Новаківського на виставці, запропонував свою щедру підтримку.
Згодом Шептицький спонсоруватиме вихованців школи О. Новаківського (С. Гординський, В. Дядинюк, М. Мороз, С. Луцик, Л. Крец, С. Зарицька). А для синів відомого українського живописця та педагога навіть стане опікуном.
Після Першої світової війни митрополит опікувався художникам, що приїхали до Львова, рятуючись від більшовицької влади. Серед них – П. Ковжун, П. Холодний, Р. Лісовський, М. Бутович.
У складних економічних умовах міжвоєнного часу фінансові субсидії митрополита ставали вирішальним чинником для багатьох ділянок українського культурного життя.
– Національний музей, який владика створив і фінансував, фактично став першим пам’ятником митрополиту за його життя?
– Любов до мистецтва Шептицькому прищепили ще в родині. Його мати Софія Шептицька отримала мистецьку освіту в Парижі. Жінка професійно малювала портрети та займалася живописом на релігійну тематику. Синів вчила цінувати й розуміти мистецтво.
Батько – граф Ян Шептицький – активно колекціонував пам’ятки старовини, стародруки, цінні документи, особливо ті, що стосувалися родини Шептицьких. Сам Шептицький був справжнім мисливцем за інкунабулами, пам’ятками українського письменства та культури. Постійно поповнював книжкову колекцію. А для зберігання книг навіть замовляв спеціальні книжкові полиці в Італії.
Бібліотека Шептицького нараховувала близько 20 тисяч книг. Понад три тисячі він передав у спадок Національному музею. Решта родинної колекції Шептицьких згоріла 1939 року після розстрілу останніх власників – Леона та Ядвіги Шептицьких.
Особливо митрополит цінував старовинні ікони сільських греко-католицьких церков, вбачаючи у взірцях сакрального мистецтва автентичність та оригінальність, які неабияк можуть збагатити українську культуру.
Шептицький був переконаний, що сучасники мають бути свідками нового народження, а не охоронцями могил. Тоді зразки минулого будуть не пам’ятники археології, а стануть живою основою національної культури. Тож 1905 року митрополит віддав свою приватну колекцію на заснування Українського національного музею. Так, у Львові вперше в Україні було відкрито Національний музей, який об’єднав у собі духовну спадщину та надбання українців. І став одною із найвизначніших в Україні скарбниць пам’яток вітчизняної культури і мистецтва.
Цікавим є факт, коли під час урочистого відкриття Національного музею було офіційно дозволено українським організаціям вивісити синьо-жовті стяги і виконати гімн “Ще не вмерла Україна…”. Зважаючи на непросту політичну ситуацію, це був прояв патріотизму та українського спрямування музею.
Музей не мав жодної державної підтримки та функціонував як приватна фундація. Митрополит першим подав приклад жертовності та передав музею значну на той час суму – 25 000 доларів. А згодом став постійним його спонсором. Лише від 1904 р. до 1926 р. Шептицький витратив на Національний музей понад 111 тис. 332 долари.
Шептицький: акціонер найбільшого видавничого концерну
– Прізвище Шептицького пов’язують навіть із долею “Української преси”, яка фактично у період бездержавності суттєво підвищувала національну самосвідомість. Де вигадки, а де правда?
-Офіційно митрополит Шептицький не фігурував як співвласник найбільшого в Україні видавничого концерну “Українська преса”. Проте в архіві митрополита збереглася розписка, написана власноруч директором та власником видавництва І. Тиктором, про одержання 500 дол. США за акції свого видавництва. Також зберігся лист від І. Тиктора до Шептицького, в якому видавець просить митрополита як співвласника видавництва посприяти для видавництва біжучий кредит Земельному Гіпотечному Банку в розмірі до 15 тис дол.
Видавництво, яке фінансово підтримував Шептицький, було відоме не лише в Україні. З його допомогою у світ виходили різноманітні українські періодичні видання, які користувалися за кордоном неабияким попитом.
Підтримка Шептицьким видавничої діяльності І. Тиктора мала вагомі наслідки. Тикторові часописи – “Новий час”, “Народня Справа”, “Золотий Колос”, “Дзвіночок”, “Комар”, “Наш Прапор”, “Наш Лемко” і науково-популярні видання з історії та культури України робили надзвичайно важливу справу – розвивали загальноосвітній рівень і політичну культуру ширших українських мас.
Підтримуючи видавництво, Шептицький дбав про піднесення загальноосвітнього рівня населення, виховання молодого покоління, розвиток української літератури та журналістики. Фактично, ця частина його спадщини мала вплив на значно віддаленіші в часі історичні події.
Актуальність повчань митрополита, або “Головна загроза – язва москвофільства”
Сьогодні, коли в Україні триває п’ятий рік війни з російським окупантом, а українці, як і 100, і 1000 років тому зі зброєю в руках відстоюють своє право на незалежність, послання Андрея Шептицького, можливо, ще актуальніші, ніж були за його життя.
“Головна загроза українському нороду – язва московофільства. Ясно, як на долоні, що Рідна Хата не повстане, якщо не буде українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, обходячи всі різниці, які їх ділять, завести між собою якнайбільшу єдність”, – писав А. Шептицький у грудні 1941 року у посланні “Як будувати Рідну Хату”.
Та замість моноліту українська нація має інше: “Український народ через довгі століття належав до різних держав та був розділений різними культурами. Бог дав йому землю, що лежить на пограниччі двох культур між собою ворожих: східної і західної. На жаль і на наше нещастя, українська Церква ділить з російською ту недугу, і та недуга доведе народ до повної руїни… Мало який нарід так поділений у релігійному житті, як наш народ. Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям вороги, що себе взаємно ненавидять. І вже навіть не встидаються тої ненависті”.
Як наслідок такого розколу “українці прагнуть єдиної держави і водночас у кожного своє бачення цієї держави. Треба робити усе, щоб посилювати елементи єдності та усувати елементи роздору”.
А починати є з чого. “Що робить якесь число людей єдиним народом? Передусім мова. Всі, що по-українськи говорять або, що вважають українську мову за рідну, і складатимуть український нарід. Втім, є народи, що говорять тою самою мовою, а собі є взаємоворожі. Тому поза мовою мусить бути щось глибше. Завдання українського народу – створити такі суспільно-християнські обставини, які запевнювали б громадянам правдиве і стале щастя та мали досить внутрішньої сили, щоб поборювати відцентрові тенденції внутрішнього розкладу і успішно захищати межі від зовнішніх ворогів”.
Фото – portal.lviv.ua , esu.com.ua.