Докази збройної агресії РФ проти України – як вакцина від російської дезінформації та маніпуляцій

Ми живемо у світі, де сила зброї змінює кордони, вбиває людей, руйнує будинки та принижує людську гідність. Це далеко не перший раз в історії, коли людство має пережити смерть та народження геополітичних конструкцій, що, на жаль, відбувається ціною людських життів. І тут, в Україні, сьогодні відбувається одна з найважливіших геополітичних битв.

Росія розпочала війну проти України в 2014 році. Насправді це не нова війна – це війна, яку Росія веде проти України вже понад 300 років. Ця війна, розпочата російськими царями, мала прагматичну геополітичну мету – забезпечити російський контроль над Балтійським і Чорним морем, а також українською територією, українськими ресурсами та українською землею. З цього часу назву російської держави багато разів змінювали, але цілі Кремля ніколи не змінювалися.

Сьогодні зброєю у цій війні є не тільки танки чи ракети, а й інформація, яка може формувати сприйняття цього світу, і, таким чином, впливати на реальність не менше ніж звичайна зброя. У своїх намірах здійснити політичну експансію на міжнародній арені, Росія вправно і успішно використовує цю зброю, спекулюючи поняттями, переписуючи історію та знецінюючи ідей.

Так само, як у Переяславі, Росія не вгледіла вторгнення Російської імперії в козацьку державу, а лише возз’єднання братніх народів, а офіційна радянська пропаганда не помітила Голодомору, безупинно звітуючи про “успішну індустріалізацію” та “ударні п’ятирічки”, сьогодні, російська пропаганда невпинно трубить, що не існує ніякої “війни Росії проти України”, немає “російського вторгнення”, немає мільйонів “біженців”. Натомість, щоденним замінником слова війна у нас стали АТО (і перейменування на “Операцію об’єднаних сил” у цьому контексті мало що змінила), «сепаратисти на сході України», а наслідком – мільйони “внутрішньо переміщених осіб”. Таким чином, ми знову і знову потрапляємо в одну і ту саму пастку – не лише Україна, а й міжнародна спільнота.

Коли Росія вторглась та анексувала Крим 20 лютого 2014 року, реакція України та міжнародної спільноти, незважаючи на страх перед черговою великою війною в Європі та досить обережні формулювання заяв, була все ж в більшій мірі чесною. Іноземні чиновники та міжнародні організації, зокрема країни Балтії, безпосередньо називають дії Росії “військовою агресією та загрозою безпековому порядку в Європі”. Однак, слово “війна” таки не згадується. Росія, в свою чергу, звичайно ж ввела не армію, а “зелених чоловіків” без розпізнавальних знаків та діяла “рятуючи життя російських громадян та російськомовного населення” (термін «російськомовне населення» – теж, до речі, симулякр штучно створений Росією для знецінення поняття «нація»). Українські ЗМІ під час цього першого періоду російської війни проти України ще досить часто називали речі своїми іменами, говорячи про те, що “російські окупанти відкрили вогонь у Криму”, а “українська армія готується дати відсіч”, і що це є “початком ІІІ Світової війни”.

У пошуках засобів для зупинки агресивних дій Росії проти України, міжнародна спільнота ввела економічні санкції, однак вони не зупинили Росію від подальшої агресії та розігрування кримського сценарію на сході України. Коли в квітні 2014 року в окремих районах Донецької та Луганської областей було самопроголошено псевдореспубліки, і Україна і міжнародна спільнота були повністю паралізовані страхом реальності.  Слово “війна”  було викреслено з міжнародного дискурсу. Натомість у Женевському форматі 17 квітня, за участю США, ЄС, Росії та України обговорювали “конфлікт в Україні” та зусилля щодо “деескалації ситуації”, де Росія перетворилася з агресора у посередника та миротворця. Фокус змістився, і міжнародна спільнота почала думати, що робити з Україною, замість того, щоб робити щось з Росією. Україна була зобов’язана розпочати конституційну реформу та запровадити амністію терористів на Донбасі.

Цілком очікувано, що таким чином не вдалося закінчити  війну, але цей момент став точкою неповернення, і далі Україна та міжнародна спільнота все більше і більше заплутувалися в павутині  російської словесної зброї. Росія продовжувала постачати власноруч створені на Донбасі воєнізовані угруповання зброєю, військовою технікою та провіантом через псевдогуманітарні конвої, а також відправляла тисячі агентів ГРУ, розвідувальних та диверсійних груп, а також регулярних військових для ведення війни в Україні. В той час російська пропаганда широко заявляє – “ИХ ТАМ НЄТ”.

Коли в червні 2014 року українські “добровольчі батальйони” перейняли захист суверенітету України  у фактично повністю знищеної в попередні роки, української армії і, фактично, витіснили озброєних найманців аж до російсько-українського кордону, Росія розпочала пряме вторгнення власних Збройні сили на територію України, вводячи цілі військові підрозділи та здійснюючи обстріли  української території з важкої військової техніки. У цей момент міжнародна спільнота розривалася в істериці з вимогою припинити насильство в Україні. В цих обставинах, Президент України заявляє про одностороннє припинення Україною вогню та пропонує “мирний план вирішення конфлікту”. Була створена  контактна група в Мінську, до якої були залучені так звані “представники Донбасу”, та започатковані зустрічі в нормандському форматі, де Росія знову сиділа за столом переговорів як арбітр, який міг би “здійснювати свій вплив на сепаратистів на Сході Україна та деескалацію ситуації”. 

Оголошений режим припинення вогню не зупинив війну, але, натомість, призвів до втрати відвойованої території та численних втрат серед української армії та цивільного населення. У липні 2014 року у звіті тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України офіційно були визнані перші факти незаконного перетину кордону російськими протиракетними системами в секторі D поблизу Зеленопілля. Росія продовжувала ескалацію ситуації на переломних етапах так званих мирних переговорів для досягнення власної геополітичної цілі із забезпечення російського контролю над всією Україною, перетворивши її на буферну зону, необхідну для подальшої експансії на захід.