Про добровольчі батальйони тоді і зараз, кращий піар ОУН-УПА, про те, чому війна для Росії – це природний стан, а книги про Холодний Яр – найкорисніші для українців після “Кобзаря” – говоримо з письменником та краєзнавцем Романом Ковалем.
2018 рік для української держави історичний – 100 років тому Україна виборювала право на незалежність. Було проголошено Українську Народну Республіку. Затверджено Тризуб як державний герб УНР. Відбувся Листопадовий чин, який врятував Галичину від приєднання до Польщі. 100 років тому під Крутами близько 400 студентів кілька днів утримували багатотисячне більшовицьке військо від наступу на Київ. Завдяки їхньому героїзму вдалося підписати Берестейський мирний договір, який фактично означав міжнародне визнання української незалежності.
Понад 70 років подвиг студентства замовчували та свідомо применшували його історичне значення, як, зрештою, і десятки інших. Так з української історії зникла ще одна чи найгероїчніша подія, якою може похвалитися не кожна нація. Навіть сьогодні, після 25 років незалежності, чимало українців не знають про холодноярців, які були прикладом патріотизму, високої самоорганізації та мали беззаперечний авторитет у Наддніпрянській Україні. За бажання жити в незалежній державі чимало із них поплатилися власним життям.
Сьогодні, коли в Україні триває четвертий рік війни зі “старшим братом”, який, як і 100 років тому, намагається панувати на українській землі, ми просто зобов’язані знати свою історію. Історію, яка повторюється майже з математичною точністю. Ми спробували відтворити вкрадені сторінки нашого героїчного минулого із письменником та краєзнавцем Романом Ковалем. Дослідник історії зробив не один внесок в українську історіографію та повернув нам героїчні біографії провідників всеукраїнського козацько-селянського руху.
Гуманізм до ворога породжує нові українські жертви
“…Ні один народ не пережив того, що тепер переживає Україна, але й нікому це так не йшло на користь, як іде українцеві. Це перетворить лінивого українського вола на хижого звіра, який, вирвавшися колись на волю, як побачить, що хтось знову протягає до нього лапу – не буде ждати, поки треба буде оборонятися, а сам буде нападати. І в день радості над вами розпадеться кара, і повіє новий огонь з Холодного Яра… ” Ці рядки із книги “Холодний Яр”, яку написав очевидець, поручник Армії УНР Юрій Горліс-Горський. Завдяки понад 20- річним історичним розвідкам краєзнавцеві Роману Ковалю вдалося повернути пам’ять про діяльність Холодноярської організації і навіть домогтися, аби цю тему було висвітлено у шкільних підручниках із історії. Сьогодні Роман Коваль впевнено називає книги про Холодний Яр найкориснішими після “Кобзаря”. Чого лише варті пророчі рядки очевидця Горліс-Горського: “Гуманізм до ворога породжує нові українські жертви”. Це та історія, яку треба знати, аби перемогти в сьогоднішній війні.
– Як сталося, що українці знають про діяльність ОУН, УПА та їхніх лідерів, проте майже нічого не чули про холодноярців, чий вклад у визвольну боротьбу України неоціненний?
– Знаєте, коли читаєш про діяльність Холодноярської організації, то виникає єдине бажання – продовжити справу козацтва. Холодноярці називали себе козаками, гайдамаками, командирів – отаманами, а формацію – полком гайдамаків Холодного Яру. Вони воювали та вмирали за українську Україну, причому і малі, і великі. Це був показовий приклад високої самоорганізації та патріотизму. А саме цього найбільше і боявся наш так званий “старший брат”. Тому пам’ять про холодноярців була випалена, а люди – залякані.
Навіть наприкінці 1990-х, коли я поїхав у повстанські села Черкащини збирати свідчення очевидців, старі люди ще боялися говорити про це, особливо з невідомими людьми. Ви уявляєте, як сильно треба було залякати народ. У спробі розговорити очевидців мені дуже допомогли мої авторські передачі на радіо – “Холодний Яр”, “Отамани Гайдамацького краю”. Після них місцеві потроху починали іти на контакт. Почуте вражало. Що Росія робила із людьми та їхніми родичами, які лише захищали свою державу?.. 1996 року, прочитавши мою книжку “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, В. Шкляр зізнався мені, що навіть він, будучи родом із тих країв, ніколи не чув і не здогадувався про ці сторінки історії.
Більшовики дуже боялися холодноярців. А боятися було чого.
Територія впливу Холодноярської організації охоплювала понад 25 навколишніх сіл Черкаської, Кіровоградської, Полтавської, Вінницької областей. Організація мала близько 15-тисячну селянську повстанську армію.
У холодноярців було два стяги – національний жовто-блакитний та чорний, на якому з одного боку було написано: “І повіє новий вогонь з Холодного Яру”, з другого – “Воля України – або смерть!”. Холодноярці віталися “Слава Україні – Україні Слава!”.
В деяких історичних джерелах вживають суто пропагандистський термін “Холодноярська республіка”. Я категорично проти такого визначення. Адже термін “республіка” провокує хибну думку, наче України як унітарного утворення не було. Мовляв, то були анархічні козацькі республіки з батьками-отаманами.
До речі, в лавах Холодноярської організації також були козаки із Кубані та Дону. Наприклад, осавул Війська Кубанського Федір Уварів.
А щодо більшої “розкрученості” теми Галицької армії, ОУН, УПА, то варто не забувати, що галичани – більші європейці, ніж наддніпрянці, і добре розуміються на піарі. Коли козаки Армії УНР перемагали вороже військо, називали це бійкою. А в Західній Україні навіть мале протистояння описувалося як битва. Читаєш спогади галичан у “Літописі Червоної Калини” і починаєш вірити, що саме корпус “Січових стрільців”, а не “Запорозький” корпус був хребтом української армії. Хоча насправді було навпаки. Так, тільки у складі 2-го Запорозького полку Запорозької дивізії цього корпусу служили чотири тисячі вояків. Із них майже 80% становили старшини та інтелігенція, які були надзвичайно популярними серед населення.
Головний склад української армії 1917-1920 років – це добровольці
– Україна була виснажена Першою світовою війною та регулярними більшовицькими наступами. Як все-таки вдалося сформувати армію у щойно створеній молодій державі, яка не мала коштів для утримання професійного війська?
– Як такої мобілізації у часи становлення УНР не було. Говорячи сучасною мовою, визвольна війна трималася переважно на добробратах. Знаєте, як вдалося отаманові Зеленому набрати багатотисячне українське військо? Він брав двох нотаріусів і їздив селами. На місцях переписував селянам землю, нотаріально це завіряв і видавав документи. А потім селяни добровільно йшли до його війська. Це був показовий приклад для Центральної Ради, як треба було захищати українську землю – віддати її селянам. Фактично недержавна політика Центральної ради та її очільника Володимира Винниченка і призвела до успіху більшовиків на початку 1918 року, а відтак і до нових жертв.
Загалом основний склад української армії початку ХХ ст. – добровольці, вільне козацтво і повстанці. І їхній авторитет серед українців був неабиякий. Наприклад, полковник української армії Петро Болбочан сформував із добровольців перший Республіканський полк. У моїй книзі “Похід Болбочана на Крим” сотник Монкевич згадує: “Ніде по всій Україні не зустрічали українського війська з таким ентузіязмом, з такими оваціями і з таким захопленням, як робило це населення Симферополя”.
2014-го нам також вдалося вистояти завдяки добробатам, які пішли на війну захищати свою землю. До речі, за результатами опитувань Центру Разумкова, 73% учасників українсько-російської війни назвали своєю рідною мовою українську. І лише для 6% рідною виявилася російська.
Щоправда, нині керівництво держави вбиває ентузіазм наших вояків. А без цього війни не виграти. Навіть Петлюра не боровся проти добровольчих загонів. А керівництво нашої держави їх фактично знищило.
Степова дивізія Костя Блакитного налічувала 20 000 осіб. Хіба це марґінальний рух? Це народна боротьба!
Українська історія, як і мова, давно стали інструментом для маніпуляції. Можливо, у цьому провина і сучасного українця, який просто не хоче чи лінується дізнатися правду?
Якщо влада працює на народ, то громадяни не будуть байдужими ні до держави, ні до своєї долі. Центральна Рада, яку українці готові були носити на руках, не дала селянам найголовнішого – землю. Чим це закінчилося, ми вже знаємо.
Нам роками нав’язували, що на початку ХХ років в Україні тривала класова та громадянська війна. Однак єдиним українським краєм, де справді відбувалася громадянська війна, була Кубань. Там виник соціальний конфлікт: козаки мали право володіти землею, а іногородні (люди, що прийшли на Кубань після царської реформи 1872 року) могли тільки орендувати. А скільки питання землі в усі часи було найголовнішим, виник реальний конфлікт. Звичайно, елементи громадянської війни мали місце. Але і тоді, й тепер вони були наслідком російської окупації.
Аби приховати справжні масштаби опору українців, радянські історики називали отаманський рух українців анархією, а повстанські загони – маргінальним рухом. Втім, лише Степова дивізія Костя Блакитного налічувала аж 20 000 осіб. Причому ця інформація зі зведень більшовицької розвідки за 1920 рік. Хіба це був марґінальний рух? Це народна боротьба! Українці боролися проти імперської Росії та більшовиків, які прийшли в Україну, аби відібрати в селянина землю та розширити свої кордони. Тож війна була визвольною та національною. І тривала значно довше, ніж нам нав’язувала совєтська пропаганда, мовляв, українська буржуазна контрреволюція тривала до 1924-го року. Я ж віднайшов документальні твердження того, що насправді спротив тривав значно довше.
Партизанські загони діяли і в 1926-му, і в 1927-му роках. А 1929 року на Київщині в селі Гореничі відбувся жіночий бунт, у якому, до речі, взяла участь моя тітка Дуня. Загалом у 1929–1930 роках на українських землях спалахнули тисячі повстань, у яких узяло участь близько чотирьох мільйонів людей. Чотири мільйони! А дехто каже, що українці не чинили опору. В результаті масових повстань із тисяч сіл українці вигнали ставлеників совєтської влади. Селяни висунули низку вимог, причому політичного характеру: “Поверніть нам Українську державу!”, “Геть колгоспи. Це новітнє рабство!” і все із гаслом “Слава Україні!”. Більшовизм опинився під серйозною загрозою. Тож масштабний спалах Визвольної боротьби закінчився штучним Голодомором, який тепер офіційно визнано геноцидом українського народу. Не змігши приборкати послідовників холодноярців, більшовики заморили їх голодом.
Спільні свята та спільна мова з окупантом небезпечні. І 2014-й показав чому
– Цьогоріч Україна відсвяткувала 100-річчя створення УНР, а частина холодноярців, які віддали життя за українську незалежність, досі не реабілітована”. Що це?
– Так у нас, виявляється, не має закону, згідно із яким мали би реабілітувати учасників визвольної боротьби. Когось реабілітували, однак є й такі, котрі, згідно з чинним законодавством, досі бандити. Торік Генеральний прокурор України пообіцяв це питання вирішити. Побачимо, що з того вийде.
Знаєте, 9 травня був убитий Головний отаман Холодного Яру Кость Блакитний. Його вбили більшовики. Переважно вся Україна цього дня святкує “побєду”. Дещо непослідовно – вшановувати і Костя Блакитного, і військові успіхи його вбивць, чи не так?! Це перемога імперського російського народу над іншим імперським народом, 9 травня ми не здобули своєї державності. На зміну фашизму прийшов сталінізм, який був нічим не кращий. І ми опинилися напередодні нового Голодомору.
Є ще один дуже небезпечний момент святкування спільних свят з окупантом. Що більше спільних свят з імперським народом, то більше підстав для підступних інсинуацій на зразок «мы же один народ, смотрите-ка, у нас даже праздники общие».
У книзі “Про ворогів, союзників і попутників” я посилався також і на спогади генерала А. Куропаткіна. Так ось 1900 року в меморандумі цареві він зазначив, що впродовж XVIII – XIX ст. Росія “мала 128 воєнних років і 72 роки миру”. За ці 128 років воєн лише кілька оборонних, решта – завойовницькі. Війна для Росії – це природний стан. А фраза “закидаємо трупами” – не метафора. Для них людське життя – ніщо. Щастя росіянина – не в праці на рідній землі, а в експансії та загарбанні чужого. Це мислення кочівника та ординця. Війна для росіян – це спосіб продовжити життя імперії. Вони хочуть завоювати і розколоти нас. Якось, читаючи більшовицькі документи за 1920-й рік, я натрапив на запис “не удалось еще расколоть украинскую деревню, она по-прежнему остается единым организмом”…
Вважаю, що об’єднати Україну можуть такі історичні діячі, як Максим Залізняк, Іван Ґонта, Кость Гордієнко, Василь Чучупака, Михайло Гаврилко, Яків Орел-Гальчевський, Юрій Горліс-Горський. Авторитет цих постатей незаперечний.
Розмовляла Вікторія Доскоч, ГО “Інститут Просвіти”