14 жовтня в Україні державне свято – День захисника України. За президентським указом, уже четвертий рік поспіль це офіційно неробочий день.
До 2014-го почесті українським військовикам офіційно віддавали 23 лютого – у “свято”, яке придумали ще в СРСР як “день радянської армії та військово-морського флоту”. Лише на 24-му році Незалежності, після Революції Гідності та окупації частини нашої території росіянами, найвища влада України нарешті вирішила, що негоже мати свято захисника Вітчизни в день, до якого з трепетом ставилися в Москві – раніше комуністичній, а тепер путінській.
Українське суспільство здебільшого позитивно (62%) ставиться до факту, що на державному рівні всіх воїнів, які боролися колись і воюють тепер за свободу нашої держави, нині вшановують на релігійне свято християнських церков східного обряду – Пресвятої Покрови. А не так, як звиклося за багато десятиріч – у день, який колись московська пропаганда використовувала для прославляння “російської зброї”.
Це підтверджують і результати свіжих опитувань, які провели у вересні-жовтні цього року.
Історики (зокрема й військові) називають аж три головні причини, чому саме це християнське свято українці обрали датою для Дня захисника Вітчизни. Насамперед, йдеться про культ Покрови Божої Матері на наших землях як покровительки благородних воїнів – захисників рідної землі.
Як свідчать історики, вперше під покрову (тобто захист) Пресвятої Марії свої збройні сили постановили віддати мешканці Візантії ще в далекому 860-му році нової ери. І, за однією із версій істориків, за іронією долі, причиною цього було військо, сформоване з наших предків – армія, яку вели на Константинополь київські князі Дір і Аскольд.
Наші тоді були затятими язичниками і прагнули завоювати одну з найголовніших християнських столиць – Константинополь. Місто було захищене слабко, бо більша частина їхнього війська воювала проти арабів на східних кордонах Візантійської імперії. Отож все вказувало на те, що нечислений гарнізон Константинополя не витримає натиску війська русичів-поганів.
Мешканці міста ревно молилися до Богородиці, просили Її врятувати від орд язичників. До наших часів дійшла історична (або майже історична) легенда, що після цілонічної молитви у храмі Св. Марії у Влахернах (один із районів міста) 14 жовтня константинопольці вмочили ризи Святої Марії в морській воді. І несподівано на морі, де панував кількаденний штиль, почалася потужна буря.
Бурхливі хвилі майже вмить розтрощили флот русичів, які втратили багато людей і про штурм стін Константинополя вже й не мріяли. Столиця Візантії була врятована. Християни були категорично впевнені, що це винятково заслуга Богоматері. Тодішні історики у своїх працях писали, що ці події мали величезне враження на русичів.
Легенда про чудо Влахернської Богоматері на теренах України була настільки популярною, що передавалася з покоління в покоління упродовж сотень років – аж до появи козацтва.
“Свято Покрови насамперед асоціювалося із захистом від ворогів. Воно й стало головним у запорізьких козаків. Культ Покрови Пресвятої Богородиці був надзвичайно популярним і шанованим. Першою на Січі збудували церкву Пресвятої Богородиці. Лише в день цього релігійного свята на Січі відбувалися вибори кошового отамана”, – розповів у інтерв’ю “Інститутові Просвіти” завідувач кафедри історичного краєзнавства ЛНУ ім. Івана Франка Віктор Голубко.
Визвольний рух в Україні у роки Другої Світової війни також напряму пов’язують із святом Покрови. Вважають, що саме 14 жовтня 1942 року на Волині проголошено про створення Української Повстанської Армії. А у 1947 році Головнокомандувач УПА Роман Шухевич наказав святкувати день створення УПА саме на Покрови Пресвятої Богородиці. Хоча, зрозуміло, що ця дата є радше символічною, адже й до жовтня 42-го в Україні вже діяло чимало загонів, які воювали проти німецьких загарбників.
Українці небезпідставно виводять свої державницькі традиції ще з років становлення та розквіту Київської Русі. Професор історичних наук Голубко вказує, що воїнів князівських дружин тих літ характеризували як “відважних, впертих у бою, благородних і самовідданих у захистів рідної землі”.
Після занепаду Київської Русі нашу землю почали завойовувати практично всі сусіди. Ренесанс державницьких амбіцій українців пов’язують з появою якісно нових людей, які прагнули жити та боротися за свої права – тобто козаків.
“Козацтво взяло на себе не лише суто військові функції, а й очолило державні, духовні, культурні процеси в Україні. У суспільній свідомості українців склався культ козака-воїна, захисника скривджених і України загалом. Цей культ навіть досяг міфічних масштабів, ідеалізувався та сприймався абсолютною більшістю суспільства позитивно. І козаки сприймалися не лише як воїни-професіонали, а й як державна еліта”, – розповідає доктор історичних наук Віктор Голубко.
На жаль, Козацька держава українців не призвела до довготривалої політичної самостійності. Знову настали довгі роки бездержав’я. Розповіді про героїзм, сміливість і відвагу козаків залишилися в народному фольклорі. А чоловіків з України рекрутували до армії держав, які запанували на наших землях.
“Українці становили найкращий бойовий елемент у арміях Російської та Австро-Угорської імперій. Тривала відсутність на політичній карті світу Української держави призвела до згасання популярності армійської служби і небажання робити військову кар’єру серед українців. У російській армії наші краяни здебільшого займали нижчі, інколи середні щаблі військової адміністрації. І це тоді, як у 1917 р. кількість українців у царській армії становила 39%.
Схожа ситуація була й у війську Австро-Угорщини. Офіцерів-українців було надзвичайно мало, а на вищих посадах – взагалі одиниці”, – пояснив у інтерв’ю “Інституту Просвіти” пан Голубко.
Нову спробу відновити власну державу українці зробили наприкінці Першої Світової. Були ЗУНР, УНР, Злука, Гетьманат, Директорія – і знову наша поразка у справедливих державних устремліннях. При цьому українські воїни тих літ залишили яскравий і винятковий слід в історії. І не лише українській.
Професор Віктор Голубко зауважує: “Воїни Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії вважали себе спадкоємцями козацької традиції.
Галицький військовик відзначався дисциплінованістю, виявляв шанобливе ставлення до своїх командирів, був впертим у бою, малополітизованим і на відміну від наддніпрянських частин армії УНР схильний до шаблонних дій, що інколи негативно позначалося на ході бойових операцій.
А військовики УНР відзначались ініціативою, могли легко переходити від регулярних до напіврегулярних і партизанських форм ведення боротьби. Підрозділи армії УНР часто вдавалися до спроб реконструкції порядків і особливо звичаїв козацького війська. Навіть у тактиці ведення бою армія виробила оригінальні методи, що в певному сенсі нагадували козацьке військо”.
Кількарічна боротьба українців за незалежність з різними ворогами закінчилася невдачею. На наших землях запанували радянська імперія, польська Річ Посполита і частково Угорщина. Про збройну боротьбу за державність українці на десятиліття забули й були змушені служити в арміях держав-окупантів. І характеризували тодішніх солдатів-українців дуже добре.
“У війську польському станом на 1939 р. служило 100 тис. етнічних українців. Польська військова адміністрація називала наших людей “дисциплінованим і цінним елементом”. У збройних силах СРСР українці також вважалися найціннішими солдатами. Поряд з тим українця у радянській армії трактували з іронією, як “хохла” без амбіцій, який покірно і сумлінно виконає доручену йому справу”, – каже доктор історичних наук Голубко.
А в Українській Повстанській Армії прагнули засвідчити тяглість української мілітарної традиції. Про це свідчать назви старшинських рангів, підрозділів, що мало ідеологічно-виховне значення як для вояків УПА, так і для всього українського суспільства.
Державну Самостійність Україна відновила 24 серпня 1991 року. Майже всі сухопутні війська та частина Чорноморського флоту перейшла з-під юрисдикції Москви під керівництво Києва. Більше ніж 20 років наша армія впевнено “сходила на пси”. Фінансування оборонної сфери було мізерним, але це не заважало метким військовим високопосадовцям примножувати їхні власні статки. Військове майно нахабно й майже неприховано розкрадали, а наша армія з року в рік втрачала обороноздатність. Розкрадали армію й у роки президентства “червоного директора” Кучми, і прислужника Москви Януковича, та й словеснопатріотичного Ющенка.
Врешті-решт, дійшло до того, що навесні 2014 року захищати наші землі від промосковських негідників і підрозділів російської армії були змушені вирушити майже неозброєні добровольці. Завдяки цим відчайдухам і волонтерам, які по крихтах збирали спорядження, харчі та одяг для цих щирих патріотів, вдалося забезпечити контроль офіційного Києва на переважній частині території України. Фактично, українську армію почали відбудовувати, а то й будувати спочатку.
Журналіст зі Львова Влад Якушев після Революції Гідності у віці 39-ти років добровольцем пішов до війська. 17 місяців служив лейтенантом у складі 14-ї окремої механізованої бригади. На підставі всього побаченого та пережитого на війні написав книгу “Карателі”, яку сам характеризує як “книга не лише для побратимів, а й для тих, хто боїться читати про війну”.
В інтерв’ю для “Інституту Просвіти” пан Якушев поділився думками про актуальний стан справ у нашій армії.
“У сучасній українській армії в одному строю люди різних соціальних прошарків, різного віку, люди, які говорять різними мовами. Своїм нападом на Україну Росія зробила неймовірне – об’єднала всіх цих людей спільною метою, захистити Україну від загарбника.
Армія, якої до 2014 року практично не існувала, почала відновлюватись, озброюватись, гартуватись у боях, перетворюючись на потужну силу, яка, врешті-решт, зупинила російські війська.
Завдяки мобілізації у армію потрапило багато невійськових людей, які прагнуть до змін і завдяки саме ним стали можливі позитивні зміни у війську. До початку війни у 2014-му українська армія була наскрізь радянською бюрократичною установою. Армійські чиновники крали та розпродували все, що можна було продати. В ті часи на службу у армію приходили люди, які не мали жодних ідеологічних засад.
Із початком мобілізації у військо наповнилося власне бійцями патріотами. Їхніми пріоритетами було зміцнення армії, модернізація. Мобілізовані не збирались робити кар’єру, тому були невразливі до репресивних методів, до яких вдається військове начальство до кадрових військових, що незадоволені станом справ у війську.
Якість військової підготовки нашої армії зросла неймовірно. Нарешті проводяться справжні потужні навчання, а не імітація – “для галочки”.
Український воїн навчився воювати дуже швидко. Не виключено, що спрацювала і генетична пам’ять. Нерідкі випадки, коли мобілізовані цивільних професій брали до рук зброю і практично відразу поводились із ними, як професійні вояки. Відомі випадки, коли звичайні мобілізовані вступали у протистояння із елітними російськими загонами і завдавали росіянам нищівних поразок.
Наша армія стає сильнішою. Підрозділи отримують відновлену техніку, створюються новітні зразки озброєння. Набагато покращилося харчування та речове забезпечення.
Однак величезною проблемою залишається військова бюрократія. Дотепер не змінений військовий статут. Фактично, за винятком деяких частин, він залишився статутом армії СРСР.
Величезна кількість штабних офіцерів, які засіли у кабінетах із перших років незалежності, намагаються створити уявлення своєї потрібності, продукуючи величезну кількість паперів та циркулярів, які лише ускладнюють службу командирам на передовій.
Саме через цю бюрократію відмовилась підписувати контракт переважна більшість мобілізованих, яким пропонували залишитись у війську після закінчення терміну мобілізації. Через бюрократію та корупцію залишають лави Збройних сил України фахові воїни із бойовим досвідом.
Але зрештою, ми приречені на зміни у ЗСУ тому, що лише оновлена армія зможе виграти цю війну. Питання тільки в тому, наскільки швидко вони відбудуться і скільки патріотів віддадуть свої життя під час цього періоду змін…”.
У згаданому на початку статті опитуванні соціологічної групи “Рейтинг”, на запитання “чи готові ви у випадку виникнення відповідної загрози відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках”, ствердно відповіли 52% респондентів. Багато це чи замало?
Фото №1 – reuters.com