Український правопис більшовики переписували кілька разів

А чи знаєте ви, що так звані мовні реформи в Радянській Україні відбувалися (увага!) у 28-му, 33-му та 46-му роках – в період геноциду українського народу. Разом із фізичним вимиранням українців, із ужитку зникли суто українські слова “лихоманить”, “попри”, “чекати”, “серветка”, “щойно”, “праска”. Натомість почали з’являтися вже зросійщені “знобити”, “незважаючи”, “ждати”, “салфетка”, “тільки що“, “утюг”. Основною метою таких дій було штучне зросійщення української мови.

Як більшовики нарекли “Ґ” проявом націоналізму

Українську мову штучно наближували до російської. Аби потім запевнити, що українці та росіяни – братні народи, мовляв, погляньте, у них навіть мови дуже схожі. Із цієї причини з українського алфавіту далекі від мовознавства радянські пропагандисти забрали літеру “Ґ”. За більшовиків цю літеру нарекли “проявом націоналізму, шкідливим націоналістичним матеріалом та елементом штучності”. Мовляв, “Ґ” з’явилася лише на початку ХХ століття.

“Так після майже 400-літнього існування “Ґ” зникає з української мови. Зникла літера, яка бере свій початок у мові праслов’янській і у якій всі слова вимовлялися з Ґ. А впродовж кількох століть трансформувалася у багатьох словах у Г. Не допомогли навіть авторитетні пам’ятки староукраїнської мови, зокрема Пересопницьке євангеліє XVI ст., в яких уживається літера Ґ, ані “Граматика” Мелетія Смотрицького (1619 р.), ані Олексій Павловський та його перша граматика живої української мови (1818 р.), ані Борис Грінченко, який у “Словарі української мови” (1907–1909 рр.) наводить близько 300 слів з літерою “Ґ”, – каже кандидат філологічних наук Олександр Григор’єв.

Без окремих літер “Ґ” і “Г” стало важко зрозуміти одразу значення слів гніт-гніт, грати і грати. Недарма за цією літерою тужили й пропонували знову запровадити її в український правопис поети-академіки Максим Рильський і Павло Тичина.

“Скасування цієї літери припало на той час, коли було вчинено багато перекручень і збочень, коли з’явились “реформатори” не тільки українського правопису, а й самої української мови”, – писав Борис Антоненко-Давидович – український письменник та мовознавець.

У 69-му Борис Антоненко-Давидович опублікував статтю, в якій науково пояснив, чому треба повернути літеру “Ґ”. “В українській мові відбулося нечуване – більшовики скасували літеру при нескасованому звуці, який скасувати в живій мові просто неможливо, як би того не хотілося. Тож питання про повернення “Ґ” в правопис – це не реформа. Усяка реформа означає запровадження чогось нового, унормування сумнівних питань; а тут, у справі відновлення літери ґ (g), нема ні чого нового”, – писав Антоненко-Давидович.

Лише після смерті Антоненка-Давидовича правописна комісія при Президії АН УРСР таки затвердила вже п’яту редакцію “Українського правопису”. Українська літера “Ґ” зайняла своє законне місце в українській абетці.

“Людина, байдужа до рідної мови – дикун,

шкідливий для суспільства“

Працю “Як ми говоримо” назвали головним підсумком життя відомого письменника, якого ще за життя називали центром двох національних відроджень.

“Антоненко-Давидович заклав своєрідну моду на схожу літературу, коли у доступній і легкій формі широкому загалу розповідають про суржик, антисуржик та український правопис. До цього послуговувалися – мова про дуже вузьке коло читачів – словниками, зокрема Бориса Грінченка“, – наголосив Олександр Григор’єв.

А також пролив світло на злободенне для всіх питання: чому за радянської влади так часто змінювали український правопис. Через свою працю автор вдається у ті часи до нечуваного – звертається до громадянської позиції радянських мовознавців.

“Важко уявити російського мовознавця, який неправильно говорить, то чому це є в українській мові? Чому мовознавці мовчать, коли у шкільних підручниках, надрукованих у видавництві “Радянська школа”, неправильно пишуть українські слова. Це культивація суржику в нашій школі. Дбати про очищення мови від усякого засмічення – й за дальше піднесення її культурного рівня – це обов’язок усього українського суспільства”, – наголошував автор.

У передмові до статті Антоненко-Давидович називає мову інструментом. В одних устах вона звучить тонкою силою, “мов трубою мільйони зве за собою”. В інших – лише ріже слух, мов те лушпиння без животворного зерна.

А також цитує російського класика Костянтина Паустовського.

“Людина, байдужа до рідної мови, – дикун. Вона шкідлива своїм євством уже тому, що байждужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього та майбутнього народу”.

Факти, які приховували

• У відкритих історичних джерелах можна нарахувати 134 задокументовані акти придушення української мови.
• За царату українську мову офіційно забороняли, її не визнавали. За більшовиків – права кожної нації, зокрема на мову та культуру, було задекларовано на папері. Проте на практиці спілкуватися українською було ані практично, ані престижно.
• Якщо в групі українського вишу навчався, бодай, один студент іншої національності, то викладач змушений був читати предмет російською.
• Майбутні науковці змушені були писати дисертації лише російською. Перекладали навіть твори Тараса Шевченка.
• Вчителі російської мови отримували більшу зарплату за своїх колег – українських філологів.
• У шкільних підручниках надавали неправдиву інформацію, мовляв, українська мова зародилася лише у ХІV столітті разом із російською та білоруською, тож вони є спорідненими. Про те, що насправді проукраїнська мова існувала задовго до російської, знало лише вузьке коло українців.
• Після набуття чинності “Українського правопису” 1960-1961 років, який ще більше було наближено до “Правил російської орфографії та пунктуації”, питання небезпечного зросійщення української мови почали активно порушувати “шістдесятники”.
• А тим часом українська мова є однією з найпоширеніших мов у світі. Після італійської мови українська – наймелодійніша у світі. Усвідомлюючи значення української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.