Українська дитяча книжка: про козу в сарафані, “русскіє берьозки” і вибір

А бувало з вами таке: вашій дитині дарують книгу, ви тішитесь разом, мало не підскакуючи до неба, розгортаєте на першій же сторінці, і вас охоплює неймовірне роздратування, обурення і навіть злість: мало того, що книжка кишить мовними огріхами, так ще коза в російському сарафані танцює під російською бєрьозкою. От мене від того аж тіпає, якщо чесно.

І якщо елементарні помилки в текстах видавці пояснюють «економією» на коректурі (хоч помилок у дитячій літературі не повинно бути за жодних умов!), то ілюстрації ми, читачі, сприймаємо як якусь політику, спрямовану на популяризацію російської культури та промивання мізків найменшим читачам. А найсумніше в цьому те, що вся ота «вибухова суміш» калічить наших дітей, викривляє їхнє світосприйняття та формує відповідні смаки та уявлення. Адже малюнки з улюблених дитячих книжок не лише запам’ятовуються на все життя, а й формують смак, уяву та особистість загалом. А влучні образи спонукають дитину до роздумів та питань. І саме ілюстрації до книг є тими першими зразками образотворчого мистецтва, за допомогою яких дитина пізнає світ.

На щастя, в Україні сьогодні є достатньо видавництв, які продукують / творять якісну українську книжку, зокрема й дитячу, і вибір завжди залишається за нами.

Про те, чому в книжках для дітей трапляються помилки, хто в цьому винен і як ми, читачі, можемо на це вплинути – і чи можемо взагалі – а також про те, чи читають українську книжку, спілкуємося з Мар’яною Савкою – співзасновницею та головною редакторкою «Видавництва Старого Лева».

В Україні бракує фахових редакторів

– Пані Мар’яно, попри те, що українська книжка стала на загал якіснішою, доступнішою, ми досі стикаємось із низькою художньою якістю видань: у текстах багато граматичних помилок, недолугий переклад, мова кишить росіянізмами. Що це: байдужість і неуважність видавців чи, може, якась свідома державна політика? Бо таке «явище», а особливо в дитячій книжці дуже засмучує, адже література має формувати в дитини художній смак, розвивати її кругозір і словниковий запас.

– На те, що трапляються помилки, впливає багато чинників. Це і дуже висока швидкість процесів, з якою книжка з’являється на ринку, часто від цього страждає якість, бо книжку не встигають добре вичитати.

Також дається взнаки доступність до видавничої сфери дуже багатьох людей. Багато літератури видають маленькі видавництва, які не мають потрібних потужностей, часто книжки видають самі автори.

Те, що в Україні бракує фахових редакторів, це правда. Насправді це дуже важлива і почесна професія, але ставлення до неї не надто серйозне. Кілька років тому в кількох профільних внз навіть скасували таку спеціальність, як видавнича справа і редагування. Це насправді дуже сумно, бо це важлива для ринку професія. Ми завжди шукаємо фахових редакторів, перекладачів, менеджерів процесів – відповідальних редакторів.

Ще одна причина – або видавці, або самі ж автори не працюють з фаховими редакторами. Наша мова дуже засмічена. Інколи письменники пишуть далеко не ідеально і їхні тексти потребують глибокого редагування і коректури, але не всі ставляться до цього поважно.

Ця дитяча книжечка про транспорт точно не бачила ні літредактора, ні коректора. На жаль…

Кітч перемагає?

– Видавці економлять на літредакторах та коректорах, думаючи, що читач купиться на яскраву ілюстрацію. Але до ілюстрації теж маємо чимало зауважень. Бо досі бачимо російські сарафани, «русскіє бєрьози» і кокошники на сторінках дитячих книжок. Це якась свідома пропаганда держави-агресора, недогляд чи байдужість видавництв. Адже дитина насамперед сприймає зорові образи, за допомогою малюнків формуються її уява та кругозір – отак і буде уявляти собі бабину дочку в російському сарафані.

– Це вибір ілюстратора і видавця. Повірте, зараз в Україні дуже багато хороших фахових ілюстраторів і вони створюють цікаві речі. Тому це завжди вибір, з ким працювати, це смакове. На жаль чи на щастя, ми не можемо вимагати від ключової персони в цьому процесі виняткового смаку. І от любитель кітчу дозволяє цьому кітчу проходити на ринок. Але сам ринок має це відфільтровувати і робити фідбек. І якщо вам не подобаються оті «русскіє бєрьозки», то видавець має це почути. Проте дуже часто ринок навпаки це сприймає, йому це подобається.

Так само відбувається і в нашому політичному житті чи будь-якій іншій сфері – величезна кількість людей мають зовсім не ті смаки, які нам би хотілось.

– Ми можемо якось на це вплинути?

– Щоби це явище зникло, треба, щоб люди реагували. Найкраща реакція в цьому випадку – просто не купувати. Це буде інформувати продавця.

Як це все відбувається. Видавець відповідає за контент, за якість цього контенту та художній рівень. При цьому він керується власним смаком, своїм уявленням про цей продукт або опирається на дорадчу думку фахівців А продавець керується тим, наскільки цей продукт є комерційним в його мережах. Видавець, звісно, теж зацікавлений у комерційності продукту, тому часто дослухається до продавців, а продавці завжди пристосовуються до покупців. Відповідно, завдання видавця – формувати смаки читацької аудиторії і бути трохи попереду – хоч би на пів кроку, пропонувати нові тренди, нову стилістику, те, що стало популярним на Заході, наприклад.

Завдання продавця простіше – йому потрібно продати книжку, тому він буде продавати «бєрьозки», бо він знає, що він її продасть у цьому регіоні для цієї публіки. Але він точно не поставить її в «Книгарні Є» чи схожих форматах, куди приходить український інтелігентний, інтелектуальний прошарок, якого це буде просто дратувати. Продавці дуже чітко розрізняють свою аудиторію і пропонують їй те, що вона хоче.

Між видавцями і продавцями має бути баланс співпраці, ми маємо пропонувати щось нове, переконувати продавців, що воно класне, але без підтримки читацької аудиторії, без підтримки гаманцями, ми нічого не зробимо. Тому наше завдання власне у промоції якіснішого продукту і впливі на смаки читачів.

Про гармонію між письменником та ілюстратором

– Як обирають ілюстраторів у Видавництві Старого Лева?

– Ми намагаємось добирати ілюстраторів, які будуть близькі внутрішньо до автора, до твору. Візьмімо, наприклад, грузинського письменника Гурама Петріашвілі і Дашу Ракову (художниця-ілюстраторка, яка працює з ВСЛ – Авт.) – ми знаємо, що вони суголосні у своєму ліризмі, в такому творчому процесі для трохи вибраної аудиторії з різними сенсами. А, скажімо, книжка «36 і 6 котів» Галини Удовиченко мультиплікайційна, там має бути ілюстрація, яку легко оживити, потім з неї можна робити навіть мультики. Тому для цього видання ми обрали Наталку Гайду, котра працює і в діджітал ілюстрації, яка займається анімацією і для якої цей стиль дуже притаманний. І отак з кожним твором ми намагаємось гармонізувати автора і художника, щоб їм у цьому дуеті було комфортно, а нам зрозуміло, що це найкраще творче поєднання.

– То якісна дитяча книга обов’язково має бути дорога?

– Ми не можемо її робити дуже дорогою, тому що є умови ринку, є певний рівень купівельної спроможності, через які ми не можемо переступати. Але якщо книжка класна, має велику аудиторію, відповідно, вона продається великими тиражами, і тоді вона перестає бути дорогою. Тому що вартість, закладена на ілюстрацію, ділиться на всі тиражі, і відповідно ця вартість падає. Це для всіх дуже вигідно.

– Після Майдану та Революції Гідності української книги в книгарнях стало відчутно більше, принаймні у Львові та Києві. Але чи достатньо цього? От ви щойно повернулись з Одеси (торік ВСЛ відкрило там свою книгарню) – у російськомовній Одесі читають українську книжку?

– У російськомовній Одесі є невеличкий, але міцний україноцентричний прошарок людей, котрі обирають українську книжку і намагаються тримати цей форпост свого середовища. Нам важливо, що в нас є ця книгарня в Одесі, передусім як підтримка цих україномовних людей. Дуже великий відсоток наших читачів у цих регіонах – це ті, які розмовляють російською, але читають українською. Таких людей в Одесі багато, тим паче, що діти у школах вивчають українську і їм, зрештою, треба щось читати.

Чому схід не став українським

– У якому регіоні найбільше читають? Чи доступна українська книга дітям в центрі, на сході країни?

–Київ – дуже активне місто, проблем із читанням там, мабуть, найменше. Хоча й у Києві потрібно розвивати цю інфраструктуру.

Що далі на схід, то складніше. Наприклад, у Донецьку я бувала ще до війни, там була книгарня «Птічкін дом» – маленький формат такої камерної книгареньки, де була дитяча література високої якості, щоправда, переважно російською. Але вони радо брали наші книжки, тому що їм подобалась якість наших видань. І коли я приїхала в Донецьк, організатори цієї книгарні влаштували нам зустрічі у школах, потім і для дорослої аудиторії. І ці російськомовні діти дуже добре реагували і читали, і купували українські книжки. Це були дуже гарні, якісні зустрічі – просто доїхати до них з мого боку було таким собі маленьким подвигом. Це дуже далеко!

Я думаю, що головною причиною того, чому схід не став українським, є те, що від самого початку не була налагоджена логістика наших переміщень в Україні: літаки не літають, з поїздами проблема. Це насправді дуже далеко, і переїзди зі Львова до Донецька були просто складними і багатьом не під силу. А їм просто була потрібна увага з нашого боку і такий обмін, щоб ми туди приїжджали і говорили з ними про себе і про них.

– Бракує української книжки на сході?

– Української книжки на сході дуже мало. Але просто українська книжка на сході не буде працювати. Людям потрібні живі моделі спілкування, потрібні живі носії української мови, люди, які говорять українською, а не просто книжки, які стоять на полиці. Уявіть собі, що наші всі полиці заставлені англомовною літературою – то що ви стане краще говорити англійською чи розуміти цю мову? А якби у вашому колі було багато людей, які б говорили з вами тільки англійською, то ми б досить швидко пристосувались і заговорили так, як вони.

– Популяризують українську книгу насамперед самі видавництва, автори та волонтери. А що мала б робити держава?

– Я думаю, що ми і є держава. Ми самі творимо свою державу з низів. Це єдиний спосіб в цій ситуації втримати державу. Бачите, як її колотить? У такій турбулентності єдиний наш рух опору – тримати позиції нашої держави з низів. Не давати їй пропасти, не втратити її. Ми багато чого можемо зробити – все-таки в нас громадянське суспільство, в нас багато громадських організацій, рухів. Я не вірю, що ці люди складуть лапки і підуть на дно – вони будуть щось робити, будуть збивати масло.

Читають лише у містах

– Соціологічні дослідження кажуть, що мешканці міст читають більше, ніж ті, хто живе в селі. Чому так складається і чи можна це якось змінити?

– На заході України точно читають багато, але лише в містах. Провінція залишається дуже млявою в цьому процесі. У маленьких містечках на заході України взагалі немає інфраструктури книгарень, бібліотеки як такі в плачевному стані. А що більше місто, то більше активностей навколо читання.

Отут мала б відігравати роль держава з її інституціями. Скажімо, Інституція Міністерства культури, яка опікується бібліотеками, як на мене, завжди програвала в цьому. Бо важко недооцінювати роль публічних бібліотек і тих працівників на місцях, які можуть робити неймовірно багато або можуть не робити нічого взагалі.

Бачу це на прикладі бібліотекарів у Львові, які виборюють гранти, подають різні проекти, запрошують письменників, організовують будь-що, щоб розвинути читацький сектор, щоб люди прийшли в бібліотеку. Але на жаль, є дуже багато абсолютно інертних бібліотекарів, які нічого не роблять. От якби в районах, у містечках було більше тих культурних активістів, може, й ситуація би змінилась. Може, їх треба якось туди підселяти? Створювати їм класні умови, щоб вони навколо себе накручували такий енергетичний вир, включалися в роботу, створювали такі осередки і отак загалом вирівнювали цю ситуацію в країні.

Прикладом такої людини для мене завжди був батько, та й мама теж – вони обоє працівники культури в маленькому містечку, в якому зараз залишилось чотири з половиною тисячі населення (а було близько восьми). У тому невеличкому містечку було стільки культурних активностей, був театр, в якому я виростала – театр мого тата Ореста Савки, було кілька хорів, ансамбль, оркестр. Там щотижня відбувалися якісь культурні події, ми навіть гастролювали з містечка в містечко. Це було не тільки в наших Копичинцях, а й в інших містечках і селах. А потім це все депреснуло так серйозно, що люди втратили до цього мотивацію, бажання тим займатися. Якась апатія настала.

У нас в містечках і селах тільки парафія може стояти гарно вибудувана, але може не бути ні клубу, ні кінотеатру, ні нормальної бібліотеки – нічого. І це все дуже сумно.

– Скоро у Львові відбудеться черговий Книжковий форум. Якими новинками потішите свого маленького читача?

– Готуємо дуже багато новинок до цьогорічного Форуму видавців, зокрема перекладної літератури. Основний акцент, звичайно, робимо на дорослу літературу, очікуємо приїзду Арундаті Рой, яка презентуватиме свій роман «Міністерство граничного щастя».

Серед прем’єр дитячої літератури – книжка віршів Грицька Чубая «Ти куди ходила, кицю», «З Ейнштейном в рюкзаку» Андрія Бачинського», нове видання Каріни Схапман із серії про мишенят «Сем і Джулія в театрі», дуже симпатичні казки Оксани Куценко «Аврора та інші принцеси», пікчер-бук від Галини Малик «Пірати». Дуже цікаве видання Кассан Мія «Порти» – про 16 неймовiрних портiв у найкрасивiших мiстах свiту, для цієї книжки нам спеціально малювали сторінку з київським портом. Віммельбух «Гномики» Мацєя Шимановіча та «Усе, що треба знати перед школою» Фелісіті Брукс і багато інших цікавих видань.