Українські культурні діячі та діячки були важливою частиною складного процесу становлення незалежності нашої держави. Їм доводилось виявляти неабияку винахідливість, аби оминати “заборонні документи” Російської імперії, як то Валуєвський циркуляр чи Емський указ, і пробуджувати національну самосвідомість. У Всесвітній день театру, 27 березня, ми згадуємо про Театр корифеїв, який теж доклався до цієї справи.
Перший чи не перший?
Театр корифеїв вважають першим професійним українським театром. Заснували його 1882 року. Але він не є першим театром загалом. Театральні трупи почали з’являтися в другій половині XVІІІ століття, перші стаціонарні театри на території сучасної України – на початку ХІХ століття. У цей же час обертів набирає аматорський театральний рух.
Цікаво, що 1864 року роботу почав Театр “Руської бесіди” (з 1914 року – “Української бесіди”). І його теж називають “першим українським професійним”.
Театр “Руської бесіди”, фото 1908 року
Зрештою, хто б там не був “найпрофесійнішо-першішим”, Театр корифеїв – це важлива сторінка національної пам’яті та українського мистецтва.
Театр, що на часі
Російська імперія дуже сильно постаралась, щоб українське слово опинилось у скруті. 1863 року набуває чинності Валуєвський циркуляр, у 1876-му – Емський указ, який доповнював і подовжував дію попереднього документа. Вони мали спровокувати в українців національну амнезію – видавати книги українською, перекладати, друкувати, співати українською, навчати, ставити вистави було під жорсткою забороною.
І от у 1881 році український театр всіма правдами й неправдами домігся зняття заборони на спектаклі українською мовою. Це, звісно, не означає, що обмежень більше не було. Ще й як були! І ціла купа! Зокрема, перш ніж грати українською, трупа мала відіграти виставу російською мовою. Та все ж, свого роду легалізація українського театру відбулась.
Наступного року народжується дітище великого українського драматурга, талановитого режисера та актора Марка Кропивницького – Театр корифеїв.
Хто такі корифеї?
Назва “Театр корифеїв” вчепилась до трупи, яку створив Кропивницький, значно пізніше, ніж вона виникла. Та й вигадав її не шанований драматург.
1901 року вийшла книга “Корифеи украинской сцены”. Попри те, що написана російською, вона була публічно заборонена. Авторство невідоме. Та очевидно, вона “несанкціоновано” передавалась із рук у руки серед української інтелігенції.
І от саме в ній провідні обличчя трупи – Марка Кропивницького, Марію Заньковецьку, Миколу Садовського, Івана Карпенко-Карого (Тобілевича), Михайла Старицького (з 1985 року відокремився від трупи Кропивницького) – назвали корифеями.
Театр до 1907 року свого дому не мав – трупа постійно курсувала між українськими містами та селами, іноді навіть пішки, перебувала в поганих побутових умовах, через що актори та акторки нерідко хворіли, грішми теж не смітили. Та де б не опинявся Театр корифеїв, їх скрізь чекав успіх.
Хто такий “корифей “? У давньогрецькому театрі так називали керівника хору або заспівувача. Із часом поняття узагальнилось і стало позначати людину з видатними досягненнями в певній сфері діяльності, як-то мистецтво, література, наука.
З народу в народ
Маркові Кропивницькому вдалося не просто об’єднати талановитих людей, спрямувати їх, навчити акторській майстерності, а й створити театр, який став ретранслятором саме українського життя. Він вважав, що актори/акторки мають знати, як і чим живе наш народ. Лише тоді вдасться оживити образи з українських п’єс.
Марко Кропивницький за своє життя встиг зіграти до 500 ролей!
Аби бути ближчими до своїх сучасників, Кропивницький узявся оновлювати репертуар. Якщо раніше постійними гостями сцени були “Наталка Полтавка” Котляревського, “Сватання на Гончарівці” Квітки-Основ’яненка або “Назар Стодоля” Шевченка, то тепер у життя українського театру увірвались десятки нових п’єс. Зокрема, сам Кропивницький написав їх близько сорока – “Дай серцю волю, заведе в неволю”, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж павук”, “По ревізії”, “Олеся”, “Замулені джерела”, “Скрутна доба” та інші.
Твори розкривали соціальні проблеми та протиріччя, які турбували саме українців. Це був протест проти асиміляції з москалями та запекла боротьба за право на національну автентичність. Театр корифеїв не давав українцям забувати, що вони саме українці, а не якісь там малороси.
Трупа Кропивницького, 1885 рік
“Якби ми свого часу повісили Кропивницького, Заньковецьку, Садовського, Саксаганського, ні про який націоналізм не було б і мови. України не було б”, – згадував слова генерала Михайла Муравйова, більшовицькі війська якого розстріляли студентів під Крутами 1918 року, актор Національного драмтеатру ім. Марії Заньковецької у Львові Василь Яременко.
Марко Кропивницький, Микола Садовський, Марія Заньковецька
Кропивницький став одним з тих, хто стояв біля витоків формування національної культури. Раз по разу за вказівкою царату скасовували вистави Театру корифеїв. Але драматург забалакував “ревізорів” і знаходив все нові й нові шпарини, аби знову вийти з українським спектаклем до своїх глядачів. І люди це цінували, завжди залишаючись на другу виставу – рідною мовою.
Марко Кропивницький
“Золоті відра, золоте коромисло“
Микола Садовський
Як би парадоксально це не звучало, але український театр, який так суперечив шовіністично-загарбницький лінії царату, став одним з найулюбленіших у Петербурзі та змагався з Імперським театром за статус кращого.
“Слава трупи в Петербурзі росла з кожним днем. Квитки на вистави продавали на тиждень раніше, і вся вулиця Мойка, що вела до театральної каси, була запруджена людом усяких рангів”, – писав у мемуарах “Мої театральні згадки” корифей Микола Садовський.
Про тріумф у Петербурзі згадував і засновник російського МХАТу Костянтин Станіславський.
“Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Саксаганський, Садовський – блискуча плеяда майстрів української сцени, увійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва”, – зазначав він.
Доволі цікавий випадок трапився за участі імператора Олександра ІІІ. Трупа Кропивницького приїхала в Петербург зі спектаклями “Назар Стодоля” та “Як ковбаса і чарка”. Після закінчення вистав він сказав: “Я бажаю вас бачити ще!” Тоді корифеям запропонували перебратись на сцену Імператорського театру.
“Непотрібно мені ні срібла, ні золота, ні слави, ні пошанівок… Зрадити своєму народові, піти у найми тут “властям предержащим”, які мову нашу не визнають і хочуть знищити? Ніколи! Краще буду працювати для милій моїй Україні на повну, Богом дану мені силу, а там вже нехай цінують, що я залишив”, – рішуче відмовився Кропивницький. Звісно, таку промову він виголосив не імператору в обличчя та не його служкам, а на такій собі нараді у своїй трупі, та менше з тим.
Окремо пропонували “перевзутися” Марії Заньковецькій. Цар обіцяв “золоті відра, золоте коромисло” для “Наталки Полтавки” – 24 тисячі золотом і таку ж пенсію. Та українську акторку це не спокусило, і вона продовжила мандри з Театром корифеїв.
Трупа Кропивницького гастролювала не лише в Російській імперії, а також Польщею та Австро-Угорщиною.
Історія Театру корифеїв завершилась із початком Першої Світової війни – у 1914 році. Згідно з царським указом, було заборонено діяльність не лише українського театру, а також закривали всі українські журнали, газети, книгарні.
Наталія Печерська для “Інституту Просвіти”