Порошенко не став Бісмарком, антипутінська коаліція – це міф!
Україна сам на сам у стані неоголошеної війни з Росією. Оскільки Будапештський меморандум не конвертовано в угоду про гарантії, ми не маємо жодних реальних гарантій безпеки.
Жодна окрема країна чи група країн, організацій не гарантували втручання на стороні України в разі подальшої військової агресії. Ми не маємо жодних формальних альянсів, угод, протоколів про взаємопідтримку з іншими країнами, зокрема з прямими сусідами.
Як у схожих ситуаціях поводились видатні історичні діячі?
Наприклад, Бісмарк у середині ХІХ століття захистив Прусію/Німеччину від потенційних проблем із Францією, Великобританією чи Росією численними партнерствами – всіх зі всіма.
У чому сила альянсів? Одні країни можуть ставати на захист інших, навіть якщо це не відповідає їхнім прямим національним інтересам. Приклад – балканська другорядна криза на початку ХХ століття.
Теракт – убивство сербським націоналістом спадкоємця австрійського імперського престолу Франца Фердінанда – призвів до вторгнення Німеччини в Бельгію та втягнення у Першу світову війну Великобританії! Де конфлікт Австрії із Сербією, а де Німеччина та Бельгія? Але були домовленості, був укладений альянс між цими країнами.
Що маємо на сьогодні?
Слабкі санкції. А це багато чого говорить про ставлення міжнародної спільноти до України та до військового конфлікту з Росією.
Важливі для геополітичних цілей Росії інфраструктурні проекти не заблоковано. Надто велика увага до міжнародних організацій (ОБСЄ, ООН тощо) як спосіб заговорити тему, заморозити проблему, а не розв’язати її! Немає жодного випадку в історії діяльності цих організацій, де міжнародний конфлікт було врегульовано, якщо в ньому зацікавлена одна із супердержав.
Це називається сентиментальна політика: політика емоцій, апелювання до моральних та етичних цінностей. Але ще Бісмарк казав, що сентиментальна політика не викликає взаємності!
У зовнішній політиці Бісмарк покладався на силу німецьких інституцій. Порошенко – на мережі олігархічно-клієнтилістських систем, від центру до регіонів. Тоді як жодних заходів підвищити спроможність, патріотизм і професіоналізм інституцій немає.
Проект будівництва “Північного Потоку 2” – монумент слабкості української зовнішньої політики! Як, до речі, і Юлині газові угоди з Путіним!
“Північний потік 2” тягне до залежності та слабкості. Порошенко не згуртував всі країни, географічно розташовані між Росією та Німеччиною, для опору на основі ультиматуму Німеччині із чіткими термінами та умовами.
Щодо Криму, то теж можна побачити певні історичні дороговкази. Кримська війна 1854-1856 рр. почалася через спір між Наполеоном ІІІ та російським царем Олександром ІІ за протекторат християн на території Османської імперії. І вона закінчилася тим, що Росія втратила контроль над Кримом та Паризьким Конгресом.
Сьогодні потрібна нова коаліція Великобританії, Франції та Австрії (всі члени ЄС) та США і Японії. Для того, щоб відібрати в Росії Крим, відновити суверенітет, а головне – стримувати експансіоністську поведінку Росії. Потрібен пакт про те, що ЄС втручається на стороні України у разі подальшого нападу Росії.
Це може стати умовою добудови “Північного Потоку 2”, іншою умовою – збереження транзиту. Саме це має стати пріоритетом зовнішньої політики України, що дасть посилення тиску – економічного, військового і політичного – на Росію…
Свого часу було укладено англо-французький морський альянс 1912 року (потім схожий англо-американський альянс до 1940 року), за яким Франція, за угодою, перекинула свої сили в інший регіон, з географічних і логістичних міркувань. Тоді як інша сторона гарантує захист у разі нападу на незахищену (через перекидання військ) ділянку!
Україна може запропонувати перекинути частину українських військ в Афганістан, Африку, Південно-Китайське море задля захисту спільних інтересів США та Великобританії. Натомість американці чи британці повинні гарантувати безпеку України своїм військовим втручанням у разі потреби.
Чому українська дипломатія не проговорює такі питання?