Науковці – це люди, які вміють літати, не маючи крил

Коли ми говоримо про науковців, в уяві одразу постає образ трохи “божевільного” Ейнштейна з висолопленим язиком та розкуйовдженим волоссям. Цю популярну фотографію зробили під час святкування 72-го дня народження вченого. Фотограф попросив іменинника стати до знимки з виразом обличчя, яке, на його думку, відповідало б іміджу відомого винахідника. Натомість Альберт Ейнштейн показав язика і так продемонстрував усьому світові, що відомий науковець може бути просто веселою й життєрадісною людиною.

А ще Альберт Ейнштейн ніколи не надавав значення своєму зовнішньому вигляду та поведінці: “Важливо те, що всередині, а не зовнішня оболонка людини”, – вважав фізик, якого часто можна було побачити з розпатланим волоссям та у старому розтягнутому светрі.

Ким сьогодні є науковець в Україні – диваком чи ентузіастом своєї справи, а може, жебраком? Чим живуть українські науковці сьогодні, як виживають у нинішніх реаліях і розвивають улюблену справу, у переддень професійного свята спілкуємось із організаторами та учасниками 22-ї майстерні “Ізінгівські читання”, яка днями відбулась у Львові.

Хто сьогодні науковець в Україні – дивак-ентузіаст, фанат своєї справи чи жебрак?

Юрій Головач – член-кореспондент НАН України, доктор фізико-математичних наук, професор, завідувач відділу ІФКН НАН України

Юрій Головач: Напередодні свята якось не заведено говорити про сумне. На жаль, будь-яка розмова про науку в Україні з кожним роком стає все тривожнішою. Обставини складаються так, що талановиті науковці чи виїжджають за кордон, чи для того, щоб залишитися вдома, вимушені змінювати сферу діяльності. З кожним роком відчуття можливості катастрофи стає все сильнішим – адже йде мова про втрату наукової традиції, руйнування наукових шкіл, відсутність мотивації займатися науковою роботою в Україні. Тож ті науковці, які ще є серед нас – а я кажу про людей, для яких мотивацією їх роботи є природне покликання пізнавати світ, – поєднують у собі всі ці означення. Ми не вважаємо себе жебраками, але якщо згадати, для прикладу, що, згідно з Законом України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, держава гарантує молодшому науковому співробітникові заробітну платню на рівні, не нижчому від подвійної середньої заробітної плати у промисловості в цілому в Україні, то такої платні сьогодні не отримує навіть професор.

Дмитро Шаповал: У кожній сфері людської діяльності працювати без ентузіазму та, у доброму розумінні, фанатизму не дуже добре. Адже монотонність і сліпе дотримання закладених правил нічим не відрізняє людину від компʼютерної програми. Звісно, що складно сконцентруватись на задачі, якщо шлунок потребує наповнення, адже передусім думки науковця мають бути спрямовані на пошук відповідей на загадки та правила, встановлені Природою.

Якщо когось запитати про науковців і стереотипи, то він одразу згадає відомого німецький фізика-теоретика Альберта Ейнштейна і його фото, де він показує світові язика. Так, науковці відверті, можливо, трохи відірвані від світу, не бояться бути не такими, як усі. Мабуть, так і є. Науковці – це люди, які вміють літати, не маючи крил.

Дмитро Шаповал – аспірант ІФКС НАНУ
Максим Дудка – кандидат фізико-математичних наук, ст. досл., завідувач лабораторії ІФКС НАН України

Максим Дудка: Цікаве питання. Пропоновані визначення зовсім не виключають один одного. Я не вважаю, що українські науковці є жебраками. Але на жаль, ситуація з постійним недофінансуванням української науки призводить до того, що вона перетворюється на малоперспективну галузь, де працюють переважно ентузіасти, і малопривабливу для молоді. Інша вада – неефективне розподілення коштів основними відповідальними за науку органами, як не прикро, породила також когорту імітаторів науки.

Чого бракує українській науці – лише грошей?

Максим Дудка: Здебільшого грошей, які можна витратити на нове обладнання, популяризацію науки та залучення молоді. Однак дуже потрібний їх ефективний та прозорий розподіл, який відповідає як сучасним світовим тенденціям, так і викликам, які стоять перед українським суспільством. Також потрібне осучаснення процесу викладання та передачі наукових знань.

Мар’яна Красницька – доктор (Франція), кандидат фізико-математичних наук, науковий співробітник ІФКС НАН України

Мар’яна Красницька: Проблема фінансування актуальна не лише в Україні. Тому так, це дуже важливо! Але в українській науці є ще одна болісна грань – лженаука. Це і псевдонаукові дослідження, і проблеми з плагіатом статей та навіть дисертацій. Навіть останнім часом громадськість мала змогу слідкувати за кількома викриттями публічних (рівня Верховної Ради) людей. Але ця проблема, на жаль, у нас не має вирішення, оскільки не існує ані законодавчого механізму, ані незалежного органу, рішення якого були б легітимними, ані фінансування для того, щоб запрошувати незалежних міжнародних експертів!

Тому, думаю, що насамперед українській науці потрібне фінансування для того, щоб очистити своє ім’я. Якщо очистити лави науковців від лженауковців та плагіаторів, то проблема подальшого фінансування (принаймні заробітної плати) частково вирішиться автоматично.

Юрій Головач: Мені імпонують думки моїх колег – ми часто говоримо про це між собою, кожен із нас намагається в різний спосіб прилучитися до підтримки тих іскорок наукової діяльності, які все ще зберігаються в Україні. Часто вони зберігаються не “завдяки”, а “всупереч” умовам, в яких працюємо. На мою думку, українській науці передусім бракує сильної української держави. Держави із сильною економікою мають сильну науку, яка, своєю чергою, сприяє економічному розвитку цих держав. Отаке замкнене коло. Потрапити в такий цикл непросто, але принаймні усвідомлювати цей факт варто.

Українській науці передусім бракує сильної української держави. Держави із сильною економікою мають сильну науку, яка, своєю черглю, сприяє економічному розвитку цих держав.

Дмитро Шаповал: Фінансування науки – це завжди приємний бонус, оскільки з’являється не лише змога безпосередньо працювати пліч-о-пліч із науковцями із різних світових наукових центрів, проводити спільні дослідження, отримувати та ділитись досвідом, підвищувати престиж своєї наукової групи, інституту, країни, а й можливість сконцентруватись безпосередньо на науковій діяльності. Все ж для науки не повинно існувати ні географічних кордонів, ні соціально-економічних чи соціально-політичних обмежень. Наука насамперед спрямована на отримання нових знань про Природу, тож навіщо стримувати та обмежувати політ людської думки.

Чи є шанс, що наука в Україні стане популярною? Коли це може статися?

 Юрій Головач: Сьогодні домінує прагматичний підхід до науки. Це не лише українське явище: я бачу це на прикладі своїх закордонних колег, з якими співпрацюю. На Заході щораз більше університетів стають схожими на прикладні навчальні заклади, наприклад на технічні інститути. Яку користь держава, наприклад Австрія, матиме від історика, який досліджує, приміром, історію збирання марок? Підкреслю, користь, виміряну в грошах! Жодної. Тому зникають цілі напрямки досліджень. Те ж саме в нас в Україні з фундаментальними дослідженнями. Це стратегічні дослідження, які потребують багато часу, але швидкої користі не принесуть.

 Важливо, щоб кожен на своєму рівні – на рівні самоврядування міста, області – долучався до популяризації науки. Наприклад, у Львові уже впродовж тринадцяти років працює міждисциплінарний семінар Обрії науки” – це унікальний майданчик для спілкування і вироблення єдиної візії між природничими та гуманітарними науками, досвідченими вченими і студентами. Важливо, що семінар є системним, а не короткотривалим. Відвідати його можуть усі охочі. Слухачі мають змогу довідатися про найновіші наукові досягнення “із перших рук” і безпосередньо спілкуватися із фахівцями в тій чи іншій ділянці науки.

Дмитро Шаповал: Рецепт простий – потрібно ще з дитинства підтримувати інтерес до пізнання Природи. В дитинстві ми всі дослідники – шукаємо та пізнаємо нові світи, створюємо свій Всесвіт, наповнений пригодами та потребою нових знань, живемо мріями, в казці. Без підтримки цей інтерес згасає і з плином часу все менше й менше ставимо запитання, обмежуємо та руйнуємо свій унікальний Всесвіт і стаємо заручниками чужих, часом нав’язаних ідей. Також проблема полягає у тому, що в сучасній Україні наука не є прибутковою, а тому є спокуса поглянути туди, де реалізуються ідеї, де твій голос буде почутим.

Зараз модно створювати стартапи. Може, науковцям потрібно змінюватися і шукати інших шляхів для фінансування?

Максим Дудка: Українські науковці вже давно в процесі пошуку додаткових фінансувань, оскільки з наявними багато з них просто не можуть створювати свою науку. Це і подання своїх проектів на міжнародні гранти, це пошук кооперації з різними промисловими підприємствами, IT-компаніями та іншими. Це і залучення спонсорських коштів, з відповідним наданням майданчика для інформації для спонсора. Однак найбільше досягнень у науці мають ті країни, які надають, крім значного грантового (конкурсного) фінансування, також і достатнє базове фінансування. Оскільки багато ділянок, зокрема фундаментальних, науки можуть зовсім випадати з сучасних трендів та не давати миттєвого економічного ефекту, однак їх відсутність може в подальшому негативно позначитись як на рівні української науки, так і на конкурентоздатності України як держави.

 Мар’яна Красницька: Шляхи фінансування потрібно шукати завжди і всі можливі. Але так, щоб при тому зберегти вид основної діяльності. Не перетворитися із науковця на чергового ІТ-спеціаліста.

Але такі шляхи, чи-то проекти, знайти важко. В Україні не так багато компаній, які займаються дослідженнями (та й це аутсорс). Одне із завдань науковця – поширення знань, результатів своє праці у вигляді публікацій, доповідей на конференціях. Більшість із цих результатів публікується у відкритому доступі. Під час співпраці із компанією у більшості випадків результатом роботи буде або продукт, або внутрішнє дослідження, що не підлягатиме розголошенню… А отже, науковця важко буде оцінювати…

З іншого боку, потрібно розуміти тенденції на ринку, щоб аргументувати корисність співпраці. А для цього потрібно бути не так науковцем чи ІТ-спеціалістом, а радше – проектним менеджером… Окрім того, наука підпорядковується державі. І в ідеалі саме співпрацю із держаними стартапами, а не аутсорс-компаніями потрібно розвивати.

Леонард Хостмаєр (Австрія) – засновник Центру базових досліджень фізики та Центру науки про складні системи (Complexity Science Hub Vienna,) створеного трьома віденськими університетами

Леонард Хорстмаєр: Вважаю, що настав час для науковців шукати альтернативні способи самоорганізації, підтримки і наук. Не обов’язково працювати у великій корпорації з дев’ятої до п’ятої п’ять днів на тиждень. Наука не має займати 500-річну будівлю з однаково застарілими бюрократичними структурами і менталітетом. Потреба аналітичних і критичних умів є практично в кожному аспекті суспільства. Заснування чи приєднання до стартапу, фрілансу або консалтингу – це можливість для науковців самостійно зробити свій внесок. Крім того, під час цієї діяльності з’являться багато наукових питань, які плідно впливають на науку. Для науковців існує мільйон шляхів самоорганізації, то чому ми застрягли в цій застарілій формі? Можна уявити собі колективи дослідників, як художні колективи чи спільноти, такі як BRCP, або наукові центри, як CSH Відень, де збираються дослідники з різних галузей науки. Ці форми варто досліджувати, оскільки вони створюють різноманітність і дають більше незалежності людині.

Настав час для науковців шукати альтернативні способи самоорганізації, підтримки і науки… Наука не має займати 500-річну будівлю з однаково застарілими бюрократичними структурами і менталітетом.

Хто має цим займатись – держава, місто, наукові установи?

Юрій Головач: Фундаментальну науку має підтримувати держава. Це не короткострокове тактичне завдання, яке гарантуватиме швидкий прибуток. Це не лише майбутнє нашого покоління. Зараз в Україні на державному рівні відбувається реорганізація наукової сфери. Повільно, болісно, не завжди так, як би це хотілося активним науковцям, але процес іде. Створено Національну раду України з питань розвитку науки і технологій, цього року повинен запрацювати Національний фонд досліджень України – державний цільовий фонд, метою якого є надання грантів для підтримки наукових досліджень і розробок. Однак кожен із нас, на своєму місці – в інституті, міському чи обласному урядуванні мав би намагатися сприяти цій діяльності.

Дуже приємно, що саме у Львові, місті, де я народився, виникла така ініціатива, як “Львівська система дослідників”. (“Львівська система дослідників” – це ініціатива Львівської міської ради, спрямована на розвиток та промоцію наукового потенціалу Львова. Відповідно до цієї програми, близько 50 найуспішніших і найталановитіших науковців у різних сферах отримуватимуть щомісячні стипендії у розмірі від 6 до 10 тисяч гривень. На таку підтримку для вчених у бюджеті міста передбачили загалом 6 мільйонів гривень).

 Більше про Львівську систему дослідників читайте у статті: Щомісячні стипендії для науковців: чому це важливо. 

 Мало того, коли про неї почули колеги в Києві та Харкові, то одразу сказали, що будуть пропагувати таку ініціативу в себе. Це вже приклад того, як науковці у своїх містах можуть розпочати ініціативу, яка потім може вирости в державну.

Гарною рисою Львівської системи дослідників є те, що на конкурс подають не обіцянки, а звершення та досягнення.

Максим Дудка: Найкращий ефект досягається, коли зацікавлення в науці присутнє на усіх рівнях. Коли мій колега з “Еколь Нормаль Сюперіор” в Ліоні (Франція) організовував конференцію МЕСО зі статистичної фізики у 2017 році, то звертався по фінансову допомогу не тільки до загальнодержавних органів, а й до влади провінції та міського самоуправління. Він знайшов сприяння в усіх дверях, у які стукав. Отримані таким чином коштом дозволили провести конференцію з великою кількістю учасників, особливо молоді, оскільки багатьом науковцям зменшили чи навіть скасували оргвнесок. Фінансові перепони (оргвнесок, дорога, проживання) є відчутними не тільки для українських вчених, а й для наших європейських колег.

Мар’яна Красницька: Частково торкаючись попередніх питань, хочеться лише сказати, що основна відмінність України від держав Європи чи США полягає у відсутності активного, організованого і постійного громадського руху. У нас плагіат, хабарі сприймаються як необхідне і незмінне зло. Але ми повинні намагатися це змінити, і тільки тоді щось змінити вдасться! Не важливо, яку б ефективну політику (фінансову, освітню) проводила держава, якщо керівництво установи проти реформ, то принципово нічого не зміниться. Тому дія системи дослідників у рамках міста і співпраця із міською владою та громадськими організаціями могла б стати тим рушієм прогресу, що нам потрібен. Адже важко оцінювати науковців, установи усієї України, але на рівні міста це можливо зробити та систематизувати.

 Дмитро Шаповал: Насамперед має бути створене сприятливе середовище для виховання молодих науковців, а цим має займатись саме держава. Держава повинна не тільки створювати і підтримувати сприятливе середовище для розвитку молодого науковця, а й удосконалювати його. Молодий науковець має відчувати, що він є захищеним.