В умовах бездержавності Іван Тиктор поширював українську книжку,
а своїми виданнями доводив українцям з різних регіонів, що вони – одна нація.
Іван Тиктор: успішний медіа-магнат та просвітник |
“Мало любити Україну до глибини душі. Її треба любити до глибини своєї кишені”. Такою була улюблена фраза і водночас негласний девіз життя Івана Тиктора – відомого українського видавця, громадського діяча та патріота.
Попри те, що жив у міжвоєнний час, в умовах фактичної бездержавності, Тиктор зумів створити найбільший і єдиний у Західній Україні видавничий концерн “Українська Преса”, який став для тогочасного читача симбіозом періодики, порадника, художньої літератури, сучасних соцмереж та рекламних видань. А для самого Тиктора – джерелом неабияких надходжень.
Серед його читацької аудиторії були і вибаглива інтелігенція, і домогосподарки, і діти, і навіть незаможні селяни, які на Тикторові видання не шкодували важко зароблених коштів.
Його справедливо називали генієм видавничої справи, медіа-магнатом, володарем думок та успішним менеджером. Його невпинно критикували і навіть оскаржували його діяльність у суді. А він продовжував створювати нові успішні проекти, серед яких – безкоштовні щомісячні додатки до газет, як, наприклад, видання із серії “Українська бібліотека”.
– До успішної видавничої кар’єри Іван Тиктор примудрився взяти участь фактично в трьох війнах.
Маючи хист до навчання та фінансову підтримку батька, Іван Тиктор цілком міг уникнути служби у війську. Та, очевидно, історичні події та патріотично налаштоване оточення вплинули на його вибір. Вже у 18-річному віці Іван добровольцем вступив до лав Українських Січових Стрільців. Він служив у 8-й сотні, якою командував Осип Будзиновський, а командиром легіону УСС був директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський. Саме там навчався майбутній видавець.
Далі Тиктор пройшов усю світову, польсько-українську та російсько-українську війни, брав участь у Листопадовому зриві. Можливо, воював би й далі, якби не потрапив до польського полону, із якого його викупив батько. Згодом, коли Тиктор стане успішним видавцем, він оплачуватиме адвокатські послуги на політичних процесах над українцями. Разом із адвокатом Степаном Шухевичем захищатиме молодих оунівців, які зазнавали переслідувань польської влади.
Права на власність концерну Шептицький справді приховував. Річ у тім, що часопис “Новий Час” до викупу Тиктором був друкованим органом націоналістично спрямованої Української Військової організації (предтечі ОУН). А Шептицький як релігійний діяч, митрополит і реформатор УГКЦ не розділяв радикальних поглядів націоналістично налаштованої молоді та не сприймав толерованих ними насильницьких методів боротьби. Натомість був меценатом патріотично налаштованих видань, товариств, економічних та культурних проектів.
– На той час, коли Тиктор заснував видавничий концерн, у Західній Україні була солідна конкуренція. Як вдалося не просто виживати, а стати медіа-магнатом, у якого є чого повчитися навіть сучасним видавцям?
– У міжвоєнній час на території Західної України функціонувало понад 300 видань. Звичайно, вони були різного спрямування, часто орієнтовані на вузьке коло читачів. Скажімо, писали суто про діяльність ЗУНР чи події Листопадового чину. Значна частина видань не мала сталих накладів.
Тиктор обрав своєю аудиторією фактично всі верстви населення: від інтелігента до домогосподарки. Завдяки своєму менеджерському хисту він умів заохотити навіть селян з мізерними статками. І ті не шкодували коштів на його видання.
Навіть у найглухіших селах Галичини читали Тикторову газету “Народня Справа”. А в окремих селах передплачували понад 100 примірників. Заздрісники називали цю газету коров’ячою. А шанувальники нарекли Тиктора геніальним менеджером.
Адже, щоби змусити селян передплачувати газету, Тиктор вдався до хитрощів – страхував велику рогату худобу своїх передплатників. Газети Тиктора друкували відгуки селян, які отримували страхівки за померлу тварину. Частина отриманих грошей йшла на передплату наступних тикторівських видань. За 10 років існування “Народньої Справи” концерн виплатив своїм передплатникам із власних страхових фондів 750 тисяч злотих. Такий піар-хід працював – селяни не просто купували газети, а навіть передплачували їх.
Бачачи шалений попит, читальні “Просвіти” й собі замовляли чималі наклади. Так в українському селі вкорінилося періодичне друковане слово.
Окрім того, Тиктор завойовував симпатії передплатників ще й іншими бонусами – безкоштовно додавав до газет книги.
Що казати, він умів тримати увагу читачів. Серед улюблених прийомів – обірвані на півслові речення і навіть слова в кінці книги чи газети. Хочете знати продовження – передплачуйте наступне видання!
До речі, у нього було правило, яке він анонсував на сторінках своїх видань, – книжки серій мали однакову кількість друкованих сторінок (64, 96 або128). І якщо тексту було більше, редакторські ножиці його безжалісно обрізали, траплялося, що навіть на півреченні.
У такий спосіб навіть вкоротили перше видання повісті У. Самчука “Марія” (хоча й так перевищили стандартний обсяг), Катрі Гриневичевої (Катерина Гриневич) “Шестикрилець”. Не рідко траплялося, коли твори навіть закінчувалися на обкладинках книг.
Через такі витівки Тиктора деякі автори навіть судилися з ним. Цікаво, що той ніколи не ходив на судові засідання. Для нього було значно важливіше вчасно здати у друк видання, ніж витратити свій час на судові тяжби. Та й автори зазвичай погоджувалися на суворі правила видання, бо знали про його беззаперечний авторитет, якість оформлення і, щонайважливіше, вчасність друку.
– Кажуть, концерн Тиктора був переповнений справжніми інноваціями?
– Тиктор дбав не лише про літературне наповнення друкованої продукції. Він купує в концерн “Українська Преса” якісне друкарське обладнання. Зокрема першим на той час тут з’являється авто для поширення друків. Також Тиктор проводить для кореспондентів телефон, активно залучає велику кількість кольпольтерів (розповсюджувачів) для популяризації та продажу газет. Відкриває пункти продажу видань у Західній Україні та за кордоном.
У 20-30-ті роки минулого століття – це були справжні новинки.
Очевидно, що це були наслідки вдалої підприємницької діяльності та допомоги однодумців, також зі Святоюрівської гори. Як наслідок, наклади видань сягали не менше як 5 тисяч примірників. Були по 7,5 і навіть по 10 тисяч книг. На той час це захмарні цифри.
До речі, успішній роботі не заважала навіть польська цензура. І тут Тиктор виявив властиву йому винахідливість. Частував цензора кавою або навіть чимось міцнішим і за приємним діалогом випитував, як треба писати статті та оформляти видання, аби їх не забороняла цензура.
Щоправда, з приходом 1939 року радянської влади на Галичину Тиктор змушений назавжди попрощатися зі справою всього життя – концерном “Українська Преса”. Новоприбула влада його відібрала, а на базі концерну створила прорадянське видавництво “Вільна Україна”.
Вже перебуваючи в Канаді, Іван Тиктор найбільше шкодуватиме за дорогими друкарськими верстатами та якісним папером, який у нього відібрав більшовицький режим. Усі наклади видань, які не встигли розпродати, а це понад тисячу книжок та часописів, більшовики спалили.
– Що об’єднувало видання Івана Тиктора?
– Зазвичай у популярних на той час у Західній Україні виданнях друкували галицьких авторів. Іван Тиктор вийшов на зовсім інший рівень. Він друкував авторів з різних куточків України – Лемківщини, Бойківщини, Надніпрянщини, і навіть Росії, які мали українське коріння.
Зауважу, що видавець принципово використовував розмовну мову регіону. Аби читачі розуміли говірку, додавав спеціальні словнички, в яких пояснював значення невідомих слів. На той час таке новаторство було дуже цінним. Адже українські землі у міжвоєнний період були розділені між чотирма державами.
У такий спосіб видавець показував галицьким читачам, що, незважаючи на регіональні особливості, українці є одним народом, у них більше спільного ніж відмінного, а місцеві говірки лише збагачують і прикрашають спільну мову.
Додам, що Тиктор водночас знайомив читачів з надбаннями і світової літератури: друкував переклади світових класиків, наприклад, твори Жуля Верна, Роберта Луїса Стівенсона та ін. Це розширювало кругозір читачів, робило світову літературу доступною для всіх верств населення. Привчаючи розуміти та шануючи своє, Тиктор намагався позбавити галичан містечковості та провінційності.
Тиктор любив цитувати громадського діяча, мецената української культури Євгена Чикаленка: “Мало любити Україну до глибини душі, треба її любити до глибини кишені”.
Тиктор любив Україну до глибини своєї кишені. Він заробляв чималі кошти на своїх виданнях. Проте вкладав їх не у власні маєтки, а в нові проекти.
Він привчав українців до книги, до надбань української та світової культури. І, навіть проживаючи за кордоном, не зраджував своїм принципам. Так після тривалих поневірянь наприкінці Другої світової війни Тиктор, перебуваючи в окупованому Інсбруку, примудрився видавати українські книги, “самовчителі” англійської та французької мов (“Скоро по-англійськи”, “Скоро по-французьки”), поштівки, ікони для біженців з України. Проживаючи вже в Канаді, куди йому довелося втекти від більшовицького режиму, тривалий час видавав довідкові видання з історії України (“Велика історія України”, “Історія українського війська”, “Історія української культури”).
Канадське видавництво не повторило успіху “Української Преси”. Втім, і в розквіт свого підприємництва, і в еміграції Тиктор насамперед дбав про підтримку та розвиток української культури та ідентичності та спрямовував на це всі зароблені кошти.
Розмовляла Вікторія Доскоч
Дата оновлення 15/11/2018 11:01
Досвід Туреччини засвідчує: нехтування вимогами безпеки та загравання влади з будівельним бізнесом призводить до катастрофічних наслідків. Україні, на яку чекає…
Як вдається українцям, які тікають від війни, повернути впевненість і бажання жити далі Щоденно до Львова приїздить кілька тисяч біженців.…
Російським окупантам не вдалося захопити столицю України ні за чотири години, ні за три дні. Як і пройтися парадом Хрещатиком,…
Як місто за лічені дні перетворилося на гуманітарний хаб України Замість безтурботних туристів – сотні тисяч біженців. На місці відомого…
Українські згуртовані міста сьогодні показують приклад довіри – людей до влади і влади до людей. Про військову стратегію. Коротко. Щоб…
Замість очікуваних окупантами квітів – український гімн та екстрене голосування за територіальну цілісність України. Херсон… 28 днів війни. Із них…