Для побудови держави найважливішими є не сила зброї і військо, а шкільний учитель.
Отто фон Бісмарк
Якби гетьман України Богдан Хмельницький забажав створити сторінку у ФБ, то кого би він запросив у друзі? Що би написав про себе у життєписі та які би події постив? Несподівано, таке, що інтригує, а головне – це неймовірно дієвий метод заохотити сучасних українських учнів вивчати власну історію. І не сумнівайтеся – після таких уроків школярі не лише знатимуть історію своєї держави, вони вмітимуть критично мислити.
На щастя, це не фантазії, а реальні методи в українських навчальних закладах, за якими вже кілька років поспіль працює когорта свідомих, а головне – небайдужих вчителів історії. На жаль, таких педагогів меншість, навіть сьогодні: у час інформаційного тероризму, фейків та на шостому році війни.
У протиборстві ідейні проти байдужих в Україні знову домінує байдужість. І це вже історично закономірний процес. А те, що “для побудови держави найважливішими є не сила зброї і військо, а шкільний учитель”, як писав перший райхсканцлер Німецької імперії Бісмарк, добре розуміють на державному рівні в європейських країнах, де спочатку зберегли свою культуру, а вже потім зробили держави успішними.
Про роль учителя у побудові держави, чому українці байдужі до національного та досі є основними споживачами фейків, спілкуємося із головною спеціалісткою Міністерства освіти та науки України Раїсою Євтушенко та доктором історичних наук Ігорем Гиричем.
– Фейки у шкільних підручниках. Чи навчають українських школярів розпізнавати фейки на уроках, зважаючи на те, що Росія вже шостий рік поспіль воює з Україною та водночас веде активну гібридну війну в інформаційному полі?
Раїса Євтушенко: Ми добре усвідомлюємо, що сьогодні підручник з історії України не може бути єдиним джерелом інформації для учнів та вчителів. Нині є безліч доступних історичних програм у ютубі, онлайн-лекцій, інших альтернативних джерел, з яких можна черпати безліч інформації. І тут дуже важливо учителю та учневі навчитися розпізнавати: де фейк, а де правда. Тому сьогодні в навчальних програмах ключовим стало впровадження медаіграмотності. Ми вчимо вчителів розпізнавати фейки, а вже вони – учнів під час уроків.
Цікаво, що завдяки методикам із медіаграмотності ми також підвищили у дітей бажання читати. “Богдан Хмельницький як користувач ФБ”, “учні в ролі детективів, які розпізнають фейки” – для багатьох шкіл це вже звичні методи навчання, які вчать дітей критичного мислення. Якщо спочатку до такого проекту долучилося лише чотири регіони, то нині фактично вся Україна.
Наразі ми обираємо школи і пропонуємо такі методики. Чимало директорів шкіл погоджуються, хоча бувають і такі, що відмовляються. Переконана, що саме медіаграмотність – один з основних, наріжних каменів, чому Russia Today є абсолютно неефективною у Швеції та Фінляндії.
– Нещодавно Фінляндія очолила рейтинг стійкості до дезінформації. А у Швеції вчать критичного мислення навіть учнів молодших класів?
Раїса Євтушенко: Після 2014 року у Фінляндії медіаграмотність як навчальна програма стала частиною широкої стратегії, яку розробив уряд. Тоді Російська Федерація там масово поширювала дезінформацію. Тому медіаграмотність у Фінляндії впроваджується давно й на загальнонаціональному рівні.
А у Швеції ще в ХІХ столітті діяв закон “Про свободу преси”, тож ця країна має давні демократичні традиції. Тому й не дивно, що сьогодні у шведських школах розпізнавати фейки навчають навіть молодших школярів. Закінчуючи заклади середньої освіти, тамтешні учні обов’язково мають під час державної підсумкової атестації проаналізувати медіатекст – уміти відрізняти факти й судження, визначати, чи є неупередженою ця інформація. Цікаво, що такі методи впроваджують на всіх уроках: від історії і до математики.
Ігор Гирич: Швеція – держава з тисячолітньою державною традицією. А фіни провели успішну культурну дерусифікацію усіх сторін політичного та культурного життя ще до 1914 року. Ми ж стали на цей шлях навіть не 1991-го, а 2014 року, коли нарешті позбулися державної “багатовекторності”.
Здавалася б, як цього вдалося досягти фінам, які також є сусідами Росії? Бо фіни довший час жили в межах шведської державності, ними керували шведи, які були культурною нацією. А скажімо, балтійцями – остзейські німці, які цінували освіченість. Тож росіяни не змогли русифікувати ті території, як це зробили в Україні, бо там був сильніший національний вплив німців та шведів.
Стійкість до дезінформації у фейках Фінляндії і Швеції, на мій погляд, пов’язана з чітко структурованою та ідеологічно націленою національною освітою в цих країнах. Можна додати до цього також країни Балтії. У цих країнах чітко діє принцип “у своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Національний гуманітарний складник в освіті цих країн та співпраця зі своїми ЗМІ розставляє правильні відповіді на пріоритетні питання ідеології та історіософії. Швеція сама була колись імперією, їй “своя правда” близька за великодержавною традицією. Фінляндія на такому слідуванню у фарватері ідей національно-визвольної боротьби здобула спочатку незалежність, потім перемогла у багаторічній боротьбі з Росією, а тепер утверджує свої технологічні та культурні пріоритети в світі. Що було б неможливо без успіхів у перших двох фазах.
– Уже за часів незалежності кілька разів переписували підручники з історії України. Чи є така практика за кордоном, чи це суто українське явище?
Ігор Гирич: Переписування історії, безперечно, є загальносвітовою практикою. Хто хотів на постсовєтському просторі існувати як окрема національно-державна одиниця, мусив переписувати російсько-совєтський наратив. Через це не пройшли хіба Білорусія, і нині вона на порозі чергового проковтнення Росією. Не переписує свого наративу з принципово-світоглядних міркувань хіба сама Росія, що є великою шкодою для її ж майбутнього. І паралельно від цього мусять страждати її мимовільні сусіди. Хочеш забуття українського імені – вчи своїх дітей за чужими підручниками.
Раїса Євтушенко: З початком нульових однією з основних проблем підручника історії була надмірна міфологізація теми Великої Вітчизняної війни, яку ми намагалися прибрати. Нас пікетували, воїнів УПА називали колаборантами. Зрештою, зійшлися на компромісі: назвали Велику Вітчизняну війну складовою Другої світової війни. Вже у нинішній навчальній програмі терміну ВВв немає.
Коли міністром освіти став Табачник, який був істориком за фахом, то він взагалі власноруч викреслював зі шкільної програми термін “геноцид українського народу”, залишивши лише тему голодомору. Викреслив розділи про УПА та прізвище Бандери та Шухевича. Так, до 2014 року українські школярі вчили тему голодомору, проте їм не казали, що це був геноцид українського народу. А це ж доведено на світовому рівні.
Після Революції Гідності шкільну програму знову почали допрацьовувати. Для цього ми залучаємо фахівців із Інституту національної пам’яті, музею Голодомору. З їхньої допомоги намагаємося видавлювати радянські міфи зі шкільних підручників.
Додам, що, зважаючи на масштаби інформаційної війни, має бути і громадський контроль. Ні Міносвіти, ні директор школи не може знати, що відбувається безпосередньо на уроці. Тому, коли деякі вчителі дозволяють на уроках стверджувати, що в Україні немає війни, а Росія –не ворог, батьки мусять на це реагувати.
Ігор Гирич: Тому головним для нас є навіть не стільки діджиталізація освітніх практик, а покращання викладання історії та інших гуманітарних дисциплін у початковій, середній і вищій школах. Молоді не має бути все одно, яких поглядів дотримується він і його оточення.
“Українці під московитами втратили грамоту, яка ще була до ХVІІІ століття”
– До ХVІІІ століття Україна мала кілька вишів, які на той час були єдиними у Східній Європі. Далі – епоха тотального знищення всього українського. Скільки століть насправді українців примусово позбавляли права на український підручник та національну освіту?
Ігор Гирич: Українська освіта в руках українців фактично була ще за гетьманування Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, десь від середини ХVІІ до ХVІІІ століття. Тотальна русифікація зі знищенням всього українського розпочалася після Полтавської битви 1709 р., а активних форм набула в середині ХVІІІ ст. І вже за 150 років українці втратили фактично все: не пам’ятали рідної мови, не мали українського підручника, початкової та вищої української школи. Їм не було дозволено створювати навіть приватні українські школи. Були недільні, але їх швидко закрили. Києво-Могилянку як тодішній університет староукраїнської освіти з наголосом на духовність українські гетьмани хотіли замінити на новий університет, який би відповідав вимогам часу. Царат не дозволив.
Лише 1804 року перший університет як приватна ініціатива з’явився у Харкові. Але він не був і не міг за царської влади стати українським, навчання було російською. Окупантам, а саме такими були росіяни, не треба освічені українці. Згодом університет відкриють у Києві. Щоправда, він також був не українським. Тоді вже як такої вченої староукраїнської літературної мови не збереглося. Проте саме Київський університет став кузнею кадрів українських державотворців. Там розпочали викладати перші українські діячі: Костомаров, Грушевський, Драгоманов, Антонович. Вони першими почали засновувати українську освіту при тодішніх російських університетах. У таких містах, як Херсон, Одеса, Запоріжжя, українську мову було чути до 60-х років ХІХ століття. За роки капіталізму вона повністю зникла із ужитку.
Тому Євген Чикаленко і наголошував, що нам треба боятися не німців, а росіян. Бо під німцями піднявся національний рух у країнах Балтії. А українці під московитами втратили грамоту, яка ще була до ХVІІІ століття.
– Тож, коли Європа створювала свою незалежність через збереження власної культури та школи, українців на кілька століть позбавили права на власний український підручник?
Ігор Гирич: Отто фон Бісмарк писав: “Для побудови держави найважливішими є не сила зброї і військо, а шкільний учитель”. Німці спочатку створили культуру, а вже згодом велику Німеччину, об’єднавши імперії німецьких вільних міст і князівств із Прусським королівством.
Ще одна аксіома – державні інституції, представники політичних партій у розвиненіших країнах тримають руку на пульсі власної історичної науки, бо розуміють: рівень мобілізації суспільства залежить від поширення серед широких верств постулатів національної історіографії. А цьому, власне, слугує початкова й середня історична освіта.
Якби не існувало польської історіографії ХІХ – початку ХХ ст., не зайшлося б і про відновлення польської державності у 1918 році. У її розвитку, до речі, не останню роль відіграла польська знать.
Наприклад, Каталонія сьогодні має всі шанси здобути незалежність. Вона зберегла свою мову, має власну історію, яку почали писати ще раніше, ніж Грушевський “Історію України”. Каталонці мають національну свідомість. До прикладу, шотландці не зуміли зберегти власної мови. Проте там була сильна ідея ірландської незалежності. Відтак ірландці отримали незалежність ще у 1919-1921 роках.
У цей історичний проміжок підросійські українці навіть не мали власного шкільного підручника та школи.
Натомість підавстрійські українці в межах конституційної монархії Габсбургів таку школу мали. І не лише початкову, а й середню. Українські гімназії були майже в кожному великому місті Галичини.
Саме у Львові в 90-х роках ХІХ століття Михайло Грушевський створив при Науковому товаристві ім. Шевченка українську вищу школу. Завдяки політику і громадському діячу Галичини Олександру Барвінському в другій половині ХІХ століття в Україні з’явився перший підручних із українською позицією – українська читанка.
Зі спогадів Барвінського про педагогічну працю “Читанка”: “Мав я нагоду виповнити сю велику прогалину в шкільній літературі і дав нашій молоді в руки книжки, з котрих вона могла пізнати нову добу нашого письменства і живу народну мову найвизначніших українсько-руських письменників”. Читанка Барвінького існувала навіть за польської окупації, фактично до 1939 року, коли більшовики її суворо заборонили, а автора зробили невидимим.
Саме в Галичині, де панував конституційній лад, вільно розвивалася українська преса: було з десяток українських газет, які існували завдяки передплатникам. Бо для галичан було справою честі підтримати українського видавця. Натомість у Наддніпрянській Україні ледь видавали єдину україномовну газету.
Австро-Угорщина визнавала русинів і поляків і забезпечила їм рівні права для розвитку. Польський національний рух фінансово підтримували знать, тож польська культура розвивалася краще.
Тому саме Галичина і виявилася найбільше готовою до побудови української держави після Першої світової війни. Західна Україна від кінця ХІХ століття завжди була локомотивом національного розвитку України. І не в останню чергу тому, що у 1920-1930-ті роки зберегла свою школу та історичну освіту.
Результатом тотальної багатовікової русифікації стала поразка України у визвольних змаганнях 1917-1921 рр. Бо жодна країна в Європі, яка не мала власної школи, не перемогла у визвольній боротьбі після розпаду імперій.
Розмовляла Вікторія Доскоч