Сьогодні Україна посідає 11-те місце в Європі за релігійністю, 3-тє місце в світі за рівнем загальної освіченості та 4-те – за кількістю громадян з вищою освітою. Українці пишаються своєю духовністю та освіченістю.
Але на противагу таким позитивним даним наведемо інші.
Щорічно 1,1 млн українок стикаються з фізичною та сексуальною агресією в сім’ї. Щороку українські правоохоронці реєструють понад 100 тисяч звернень за фактом насильства в сім’ї. Так, за 2017 рік в поліцію надійшло понад 120 тисяч звернень від жертв і 1,5 тисячі з них – від дітей. Ці цифри – лише вершина айсберга. Адже до правоохоронців звертаються не більш ніж 10% постраждалих від насильства.
І тут виникає запитання: чому ж у цивілізованому українському суспільстві досі існують насильницькі настрої у сімейному побуті?
Цифри
Проблема домашнього насильства – вічна та існувала завжди. Вона не швидко буде подолана. Бо для цього потрібно, щоб змінилося суспільство. І тут найважливішим кроком буде визнання цієї проблеми. А вона серйозна.
Понад 3 мільйони дітей в Україні щороку спостерігають за актами насильства у сім’ї або є їхніми вимушеними учасниками.
Діти скривджених матерів у 6 разів частіше намагаються накласти на себе руки. 50% схильні до зловживань наркотиками і алкоголем.
Майже 100% матерів, які зазнали насильства, народили хворих дітей – переважно з неврозами, заїканням, енурезами, церебральним паралічем, порушенням психіки.
За останніми даними , 23% тяжких насильницьких злочинів відбуваються в родинах.
Щорічно близько 1500 жінок, і ця тенденція збільшується за останні три роки, помирають від рук власних чоловіків.
“Сьогодні статистику дуже не просто відслідкувати. Насправді, є супутні фактори, які спричиняють збільшення випадків насильства у сім’ї. Наприклад, воєнний конфлікт в Україні. Це сім’ї учасників АТО, які вже є в групі ризику щодо домашнього насильства. Люди, які повертаються із зони військових дій, іноді свою агресію спрямовують на найближче оточення, на членів сім’ї.
Сьогодні рівень тривожності у суспільстві досить високий і тут різні причини – це і агресивні повідомлення у соцмережах, інтернет-ресурсах, і телепрограми. На перший погляд, це буденні речі, але вони є факторами, які сприяють підвищенню загальної тривожності та позначаються на сім’ях.
Також впливають і ті фактори, які завжди існували – це зловживання алкогольними напоями, вживання наркотиків, залежність від ігрових автоматів, матеріальні нестатки, які пов’язані з глибокою економічною кризою. Вони також є супутніми факторами, які провокують конфлікти і врешті-решт можуть призводити до домашнього насильства”, – розповідає юристка Тетяна Мельник.
Більшість дорослих постраждалих усе ж таки жінки – це 93% від усіх звернень.
Утім, домашнє насильство стосується не лише їх. Воно може відбуватися не тільки між дружиною та чоловіком, а й між матір’ю і донькою, сином і батьком, страждати можуть діти, літні люди, або ж і чоловіки, яких утискають дружини, діти або онуки. Коло осіб досить широке.
Як відрізнити сімейний конфлікт від насильства
«Є певні ознаки насильства. Насильство – це умисна дія, це порушення прав людини і обов’язково наявність шкоди, фізичному або психічному здоров’ю людини. От це власне відрізняє конфлікт від насильства. Коли конфлікт переходить у ляпаси, образи, погрози, застосування сили тощо, то це уже насильство. Тобто якщо є шкода, то ми вже не говоримо про конфлікт, а говоримо про насильство», – відповідає Тетяна Мельник.
Як Україна “бореться” з домашнім насильством
В Україні чинний закон “Про запобігання та протидію домашньому насильству”. Якщо раніше домашнім насильством вважали інциденти в подружжі, то тепер розширюється коло осіб.
Більшість людей асоціює насильство з фізичною шкодою. Проте домашні тирани не зупиняються лише на фізичних знущаннях, розповідає юристка Тетяна Мельник.
“Розрізняють 4 види домашнього насильства – фізичне, економічне, психологічне, сексуальне. Найпоширеніше – психологічне, воно супроводжує всі інші види насильства. У нашому суспільстві досить поширене й фізичне насильство, й економічне. А от про сексуальне насильство взагалі мало говорять, бо це тема табу. Дуже багато людей вважають, що не варто це взагалі розголошувати. І, на жаль, ці види насильства дуже живучі”, – пояснює юристка.
У законі під економічним насильством значиться умисне позбавлення житла, їжі, одягу, іншого майна, коштів чи документів або можливості користуватися ними, залишення без догляду чи піклування, перешкоджання в отриманні необхідних послуг з лікування чи реабілітації, заборону працювати, примушування до праці, заборону навчатися та інші правопорушення економічного характеру.
Психологічне насильство, відповідно до закону, – це словесні образи, погрози, приниження, переслідування, залякування, інші дії, які спрямовані на обмеження волевиявлення особи, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров’ю особи.
“Закон передбачає можливість відокремити кривдника від жертви. Спеціальні заходи впливу згідно із законом – це терміновий заборонний припис і обмежувальний припис. Перший припис можуть виносити як з ініціативи представників Національної поліції, так і з ініціативи сторони, яка постраждала.
Пояснюю: у нас виклик приїжджає поліція, робить оцінку загрози (наскільки реально може постраждати ще більше особа яка потерпає) і якщо ризик високий, то застосовують терміновий заборонний припис. Документ, який буде виписано кривднику, заборонить йому перебувати в місці спільного проживання, навіть якщо це його помешкання, обмежують спілкування із постраждалою дитиною, забороняють наближатися до роботи, місця проживання. Цей припис може бути винесений терміном на 10 днів. Кривдник має сам знайти собі місце, де він ці 10 днів буде перебувати. Але разом з тим повідомити поліцію місце свого тимчасового перебування.
Другий захід впливу – обмежувальний припис. Він виноситься у суді. Згідно з ним кривдника відокремлюють від жертви терміном до півроку”, – роз’яснює пані Тетяна.
Який закордонний досвід варто перейняти Україні в “боротьбі” з домашнім насильством
“Що у нас пробуксовує і майже не працює – це робота із кривдниками. Бо самих спеціальних заходів замало. Насправді величезна частина кривдників – це люди, які потребують психологічної допомоги. І саме програми для кривдників націлені на те, щоби коректувати їхню поведінку, знижувати рівень агресії і таким чином допомагати змінити поведінку. В Україні цей механізм практично не працює. Тобто якщо в нас кривдник отримує терміновий заборонний припис і йому кудись треба іти, то це його справа.
В інших країнах інша система. Наприклад, в Ізраїлі є спеціальні центри для кривдників. Людина може піти у спеціальний центр, він там буде оплачувати своє проживання, послуги які буде отримувати, для нього буде забезпечена корекційна програма, з ним буде проводитися робота. Така практика у світі є, але в нас, на жаль, такого поки немає”, – зазначає експерт.
Змиритися і терпіти? Яке рішення?
“Для початку потрібно зрозуміти самому, що відбувається насправді. Дуже шкідливо заховати голову в пісок і думати, що воно пройде саме по собі. Важливо усвідомити: “Так, це насильство і з цим потрібно щось робити”. Бо затягнута ситуація може бути страшна своїми наслідками.
Що може зробити людина, яка не хоче звертатися до поліції? У нас є цілий державний комплекс “Суб’єкти взаємодії у сфері попередження і протидії домашньому насильству”. Туди входять інші структури, крім Національної поліції: це соціальні служби, центри соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді, служба у справах дітей, громадські організації, заклади освіти тощо. Тобто людина може для себе обрати, куди їй звернутися. Головне – не боятися. Можливо, у Центр безоплатної правової допомоги, або до юриста за консультацією, до психолога, до сімейних радників, які проконсультують з приводу сімейних конфліктів, допоможуть зрозуміти, що відбувається насправді (чи-то просто конфлікт, чи-то лженасильство) і допомогти обрати шлях протидії, шлях захисту”, – радить юристка.