Епатажний, як Сальвадор Далі, українець Давид Бурлюк ще за життя став популярним художником. Уваги йому не бракувало ні в Російській імперії, ні в радянській Росії, ні у Штатах. А от в Україні митець зі світовим іменем досі лишається маловідомим. Тому виправляємо помилку!
Біографічна замальовка
- Епатував світ Бурлюк 84 роки (21 липня 1882 – 15 січня 1967);
- Народився на хуторі Семиротівщина (Харківська губернія);
- У дорослому віці мало жив в Україні, трохи більше – у Росії, ще більше – за кордоном;
- Був прихильником авангардного мистецтва. Працював у напрямі “футуризм”. У Росії художника вважають ідеологом цієї течії;
- У Нью-Йорку видавав журнал “Колір і рима”;
- Мав численні виставки в містах Європи, Австралії та США;
- Написав тисячі картин. Є чутки, що йдеться про 30 тисяч робіт (вірогідно, включно з ілюстраціями до книг).
Козак, а не “отец русского футуризма“
Із загарбницькими нахилами Росії Україна знайома вже давно. Якось вийшло, що й Анна Київська в них “розпочала відносини між Росією та Францією”, й Іван Айвазовський – начебто російський художник, і Казимир Малевич неочікувано став видатним російським авангардистом. Ситуація з Бурлюком з тієї ж опери. Там українського художника вважають одним із засновників російського футуризму, та й загалом своїм митцем.
Футуризм – авангардний напрям у мистецтві та літературі, який захопив голови митців і мисткинь на початку минулого століття в Італії та Росії. Він декларував розрив зі всім старим, традиційним, бунтував проти сформованих цінностей, натомість його орієнтиром було майбутнє (до речі, з латини футуризм і перекладають як майбутнє). Яким було це майбутнє, що мало стати його фундаментом – футуристи та футуристки достеменно не знали. Хіба рішуче стверджували, що необхідні радикальні експерименти із формою.
Футуризм – це про тотальне заперечення, це про динаміку, це про лінгвістичні витрибеньки, це про індивідуалізм, це про спотворену естетику, це про знеособлення людини, це про урбаністику та душу машин.
Ну що ж. Так, дійсно, творче життя Давида Бурлюка тісно пов’язане з Росією. Там він розробив концепцію футуризму, пропагував його серед російських митців, ілюстрував збірки поетів-футуристів, навіть сам написав одну. Зрештою, завдяки Бурлюкові Володимир Маяковський відбувся як поет.
Але росіянином художник себе ніколи не називав. Розповідав, що є нащадком запорізьких козаків, називав себе “татарсько-запорізьким футуристом”. І хоч в Україні бував не так часто, але своєю творчістю Батьківщину не оминав. Ось що він писав у своїх “Фрагментах зі спогадів футуриста”:
…З боку батькового — ми українські козаки, нащадки запорожців. Наше вуличне прізвисько “Писарчуки”, ми були писарями Запорозького війська. Батько писав вірші по-російськи й по-українськи, але рідною мовою мало. З усіх письменників я Гоголя знав краще всіх, завчивши з нього силу-силенну уривків на пам’ять. Тараса Шевченка українською мовою читав нам звичайно батько. Читання “Петруся” завжди закінчувалося слізьми.
1915-го я намалював картину “Святослав”, стиль старовинного українського живопису. Мій колорит глибоко національний. Жовто-гарячі, зелено-жовті, червоні, сині тони б’ють ніагарами з-під мого пензля. (…)
У своєму житті я намалював безліч українських баских коней. І мені могло б пасувати наймення, перефразовуючи Геродота, “співця кобилиць”.
Серед картин Бурлюка з національним колоритом та пам’яттю – “Святослав”, “Запорожці у поході”, “Козак Мамай”, “Рибалки”, “Тарас Шевченко”.
Мандрівна Голова Земної кулі
Все закрутилось із маніфесту 1912 року “Ляпас громадському смаку”, який Бурлюк написав разом з Маяковським та Кручених. Там було викладено зухвалі положення футуризму, які “викидали з пароплава сучасності Пушкіна, Достоєвського, Толстого, бо, не забувши свого першого кохання, не дізнаєшся останнього”. Також вимагали забути про здоровий глузд, хороший смак і “застарілу мову”.
Одержимість новими ідеями у художньому світі – чи-то слова, чи-то мистецтва – та кипляча енергія Давида Бурлюка наче збільшувала для нього кількість годин у добі. Тож він узявся писати не лише картини (тисячі картин, якщо точніше). У 1913-1914 роках він організував турне футуристів, під час якого, зокрема, сам і лекції читав, і вірші (так, митець знайшов час ще й поринути в поезію). Після закінчення поїздок-виступів став редактором “Першого футуристичного журналу”.
У 1916-му Бурлюк досягає просто незнаних висот і стає ще й Головою Земної кулі. Це була посада в утопічному “Товаристві голів Земної кулі” російського поета Велимира Хлєбникова, де мало бути 317 членів, і всі вони були б очільниками нашої планети.
Якщо без іронії, то українець був членом просто десятків різних об’єднань, і літературно-художніх теж.
У 1918 році Бурлюк став одним із видавців “Газети футуристів”. А далі був 1920 рік і початок еміграції. Спочатку на два роки художник оселився в Японії. Звідти поїхав у Штати, де й мешкав до кінця життя. До СРСР за весь цей час навідався лише двічі. Хоч і, перебуваючи у США, лишався членом різних товариств.
У Сполучених Штатах епатажному українцю нудно не було. Робота продовжувала кипіти – картини, вірші, публіцистика, відкриття свого видавництва, виставки, мемуари, випуск власного журналу Color and Rhyme (“Колір та ритм”), відкриття галереї, захоплення фотографією. Життя Бурлюка неслось у шаленому темпі та ні на мить не залишалось спроб витіснити все старе з теперішнього.
Попри те, що надзвичайна продуктивність та епатажність (від зовнішнього вигляду до зухвалих футуристично-радикальних промов) дозволили стати знаменитим за життя, про цінність його картин досі сперечаються.
Так, український мистецтвознавець Сергій Побожій вважає, що, затаврувавши академічний живопис, Бурлюк не запропонував у футуризмі нічого конкретного. Отож , і віднайти себе, свій стиль він так і не зміг.
“Будучи руйнівником всього старого академічного мистецтва, Бурлюк не зміг виробити засад, які б відкривали перспективні шляхи формування нової пластичної системи. Якщо оперувати класичним визначенням слова “художник”, то власне Бурлюк як такий не відбувся. Ліпше говорити про Бурлюка, чия провокаційна діяльність спричиняла активізацію мистецького процесу на терені всієї Російської імперії: від Одеси до Владивостока”, – зазначає Побожій.
Проте наголошує, що, рухаючись інтуїтивно, Бурлюк часом досягав неочікуваних результатів, які приголомшували.
В Україні робіт художника-футуриста майже немає. Хіба в приватних колекціях і зо три десятки в музеях Сум та Києва. Основна частина творчого доробку Бурлюка живе в його меморіальному музеї у Нью-Йорку. Є також у Росії, країнах Європи, в Японії, Канаді.
“Бурлючі” факти
- У дитячій суперечці з братом малий Давид втратив ліве око. Та коли став дорослим Давидом, одяг скляний протез і зробив ваду частиною екстравагантного образу.
- За життя Бурлюк хотів провести масштабну виставку своїх картин в Україні. У 1962 році він написав такого листа: “Дорогі друзі — директорат музею; я, Давид, Маруся (дружина) і наш художній директор можемо привезти на Україну в Київ у ваш музей виставку Бурлюка — 80-річчя — та його друзів — видатних американських художників. Добре було б цю виставку організувати на рідній землі Бурлюка Україні…” Радянська влада дала відкоша. Виставка мала успіх, але далі Праги не поїхала.
3. Володимир Маяковський розповідав, що український художник щодня давав йому по 5 копійок, аби той міг займатись поезією, не голодуючи.
4. Митець любив футуристичний грим. Один з найвідоміших, що носив Бурлюк – коник на щоці.
5. У 2007 році на аукціоні Sotheby’s картину Давида Бурлюка “У церкві” (1924-1925) продали за 650 тисяч доларів.
6. Бурлюк не писав українською мовою. “Пишу поки що російською, але може, що й на рідну українську перейду. Україна була й залишається моєю батьківщиною. Там кістки моїх предків – вільних козаків, що рубалися на славу силі та свободі”, – зазначав він у “Фрагментах зі спогадів футуристів”.
7. Українець заповів, аби його прах розвіяли над водами Анлантики. Так і було зроблено.