5 років тому в науковому світі України сталася, здавалося б, сенсаційна подія. Після багаторічної роботи із архівами України, Європи, США та Росії український історик Михайло Ковальчук оприлюднив дані, які доводили, що бій під Крутами стався не 29, а саме 30 січня.
Втім те, що відбулося опісля, вразило більше за саму заяву. Українське суспільство, зокрема уряд та неурядові організації, які відповідають за національну пам’ять України, жодним чином не відреагували на таке відкриття.
Не відбулося бодай публічних диспутів, аби з’ясувати, чи це доведений факт, чи епатажний спосіб привернути до себе увагу. Не допоміг навіть символічний рік оприлюднення нової інформації про Крути – 2014-й, коли Україна опинилася у схожій до 1918 року ситуації.
Понад 100 років тому українська молодь добровільно взяла на себе відповідальність захищати незалежність своєї держави в умовах тотальної русифікації населення, відсутності ідеології та національно-свідомого мислення. Ми ж, сучасники, навіть не вважаємо за потрібне з’ясувати справжню дату бою під Крутами й досі послуговуємось більшовицькою версією.
Про нові архівні знахідки збройної боротьби в Україні на початку 1918 року та наслідки відсутності української ідеології – розповів дослідник подій під Крутами старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ Михайло Ковальчук.
– Звідки взялася дата 29 січня? Та як сталося, що понад 100 років українці вшановують героїв Крут за хибною версією більшовиків?
Коли 1918 року уряд УНР хотів вшанувати подвиг загиблих під Крутами, з’ясувалося, що точна дата бою невідома. Визначити “гарячими слідами”, зі слів учасників, було непросто, оскільки для багатьох з них це був лише епізод постійних бойових дій. Адже вояки, які відступили від Крут, ще півтора тижня вели серйозні вуличні бої з більшовиками вже в Києві.
Тим часом у радянській пресі зазвучало 29 січня як точна дата зайняття більшовиками станції “Крути”. Хоча насправді більшовики, які йшли слідом за українськими військами, що відступали, зайняли станцію Плиски – між Бахмачем і Крутами. Начальник зв’язку Муравйова, не знаючи місцевої географії, відрапортував, що вони зайняли станцію “Крути”, де насправді ще тривали бої. Це, до речі, не вперше у радянському штабі плутали географічні назви та дати. За кілька днів до Крут червоне командування, повідомляючи про запеклий бій з українськими частинами через річку Супій на Полтавщині, помилково вказало місцем подій річку Трубіж. Відтоді історики, слідом за авторами цього донесення, згадують у своїх працях про бої на річці Трубіж, яких насправді там у січні 1918 р. не було.
Що ж до бою під Крутами, то збереглося чимало документів, які прямо чи опосередковано свідчать, що бій під Крутами відбувся 30 січня. Зокрема, до таких документів належить рапорт самого радянського воєнначальника Муравйова. Також саме 30 січня курінь ім. Т. Шевченка перейшов на бік більшовиків, що змусило українські війська відступати з-під Крут.
Плутанину можна помітити навіть із загальної хронології тих подій, яка помітно “провисає”, якщо взяти за дату бою 29 січня. Наприклад, якщо бій відбувся 29 січня, неможливо пояснити, чому більшовики зайняли Ніжин – наступний важливий населений пункт, який лежав на шляху їхнього просування на Київ – лише 31 січня. Адже червоні щосили квапились до Києва й знали, що ніжинська залога вже на їхньому боці… Так само, якщо взяти 29 січня за день бою під Крутами – виникають значні труднощі в реконструкції пересувань українських частин.
На жаль, публікація на “Історичній Правді” про невірне датування бою під Крутами не викликала жодного зацікавлення представників державних органів, покликаних опікуватися питаннями історичної пам’яті. Це тим паче прикро, бо бій під Крутами – одна з найбільш відомих подій нашої історії. Важко уявити схожу ситуацію, скажімо, в Польщі, Франції чи США. Будь-які публікації, що здатні внести суттєві корективи до вже усталених знань про вирішальні події історії цих держав, одразу викликали б колосальний суспільний резонанс. На жаль, вшанування пам’яті героїв Крут у нас поки що не йде далі ритуального славослів’я.
“Крути вивчати лише в контексті національно визвольної війни”
– Що насамперед треба знати про бій під Крутами, аби не загубитися у вирі часто перекрученої інформації?
Насамперед варто знати, що в листопаді 1917 р., з проголошенням ІІІ універсалу Центральної Ради, Україна стала фактично окремою республікою, хай і в складі Росії. Цікаво, що публічно лідер більшовиків Ленін у 1917 р. визнавав Україну як окрему націю та підтримував право українців на самовизначення. Однак на ділі більшовики намагалися захопити владу не лише у Росії.
До Києва просувалися червоногвардійські загони з Петрограда, Твері, Москви. Фактично це була інтервенція, коли одна держава захоплює іншу.
До речі, в архіві збереглися спогади одного червоногвардійця про те, як українські селяни під Полтавою охарактеризували прихід більшовиків до України: “Знову, як і за царя, прийшли Україну завоювати”.
Тому називати бій під Крутами наслідком громадянської війни, коли прихильники більшовиків воюють із урядом УНР, неправильно. Навпаки – бій під Крутами став результатом повномасштабної військової інтервенції більшовиків на територію нещодавно створеної Української держави.
Інше питання, що боронити незалежність молодої держави фактично не було кому. Виснажена роками війни регулярна армія відмовлялася воювати. Нерідко вояки-українці переходили з лав старої російської армії до складу збройних сил УНР не через патріотичні міркування, а прагнучи лише швидше дістатися своїх домівок. Чимало військових вступали на українську службу, аби лишень перебути революційну анархію, допоки відродиться російська держава. Часто цілі українські полки здавалися більшовикам без бою. Вояки не підкорювалися наказам, всюди панував хаос.
Уже в січні 1918 р. українським лідерам стало зрозуміло, що на таку армію неможливо покладатися. А побудувати боєздатні збройні сили звичними методами в революційний час виявилось неможливо. Тож військова реформа була неминучою. Молода Українська держава потребувала патріотично налаштованих добровольців, охочих стати на її захист від більшовицької інтервенції. До речі, саме військові першими запропонували розпустити по домівках усіх, хто не бажав воювати за Українську державу, й натомість сформувати добровольчі загони. Ухвалений Центральною Радою у січні 1918 року закон про демобілізацію армії означав фактично перехід до добровольчого принципу формування збройних сил.
Фатальна помилка, яка нівелювала значення військової реформи, полягала в іншому. Центральна Рада розпорядилася перейменувати так зване новостворене “волонтерське військо” на “народну міліцію”, а офіцерський склад – на інструкторів з військової підготовки з не зовсім з’ясованим статусом. Це відштовхнуло від підтримки українського уряду чимало професійних військовиків, що лише ускладнило боротьбу проти російської агресії на початку 1918 року.
Фактично основний тягар бойових дій проти більшовиків у січні – лютому 1918 р припав на добровольчі військові формування – Гайдамацький кіш Слобідської України, курінь Січових стрільців, Запорізький загін та Вільне козацтво. Сформовані з добровольців, ці підрозділи виявили високу боєздатність у боях із більшовиками і стали надійною основою для розгортання нових військових з’єднань. Вони показали, що патріотично налаштоване військо, навіть менше кількісно, здатне зробити більше за деморалізовану велику армію. Саме добровольці захищали українську незалежність під Крутами. Саме добровольці першими почали боронити Україну у 2014 році під час російської ескалації. І, на мою думку, це чи основна і найвагоміша паралель національно-визвольних змагань столітньої давнини із сучасними подіями в Україні.
Бій під Крутами: “Народини нового українця”
– Чому серед загиблих у бою під Крутами було так багато молоді та навіть школярі?
– Київ на початку ХХ століття – це насамперед відсутність українських шкіл та вишів, де, бодай, можна розмовляти українською, відсутність значної кількіості української преси та літератури. Якщо говорити саме про українську столицю на той час – це значною мірою російське або ж зрусифіковане населення. Серед киян національно свідомі українці становили не надто значний відсоток. До речі, саме через таку ситуацію й виникла потреба охороняти в Києві такі об’єкти інфраструктури, як залізниця та військові склади. Цю функцію було покладено на створений з патріотично налаштованої української молоді Помічний курінь Січових стрільців. До нього входили студенти Київського університету Св. Володимира та Українського народного університету, а також учні 2-ї Української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, серед яких, за спогадами очевидців, було двоє шестикласників. Із самого початку їх готували суто для охоронних заходів, а не для війни на фронті. Саме тому юні січовики були погано екіпіровані й майже не вміли поводитися зі зброєю.
Цей військовий підрозділ не планували відправляти на фронт проти більшовиків. Але за кілька днів до подій під Крутами ситуація змінилась. А саме – до Києва самовільно повернулися юнаки 1-ї Української військової школи, які тривалий час успішно тримали оборону на чернігівському напрямку. Юнаки були змучені й просили надати їм хоча б трохи часу на відпочинок. Та оскільки їх не було ким замінити, командування ігнорувало їхні прохання. Відтак вони самовільно залишили лінію фронту та повернулися до Києва, де їх докорами й зустріли хлопці із Помічного куреня, фактично звинувативши у дезертирстві.
Після цього виснажені юнаки 1-ї Української військової школи погодилися повернутися на позиції – але лише разом з тими, хто ледь не закидав їм зраду. Так на чернігівський фронт і виїхав Помічний курінь Січових стрільців (116 осіб). Хоча “січовики” не були навчені військового вишколу, проте були сповнені патріотичних почуттів. Очевидно, командування дало дозвіл “січовикам” виїхати на фронт разом з юнаками, оскільки чернігівський напрямок вважали другорядним, бойові дії там розгорталися не надто інтенсивно. Тому командування особливо й не переймалося віком юнаків, серед яких були фактично діти, та їхнім невмінням поводитися зі зброєю.
Основний удар з боку більшовиків українське командування очікувало на полтавському напрямку, звідки наступали радянські загони Муравйова. І саме на цю ділянку фронту відправили найбільш боєздатні загони добровольців. Це були: 1-ша сотня Січових стрільців, бойовий курінь Чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького полку ім. П. Дорошенка. Разом близько 500 бійців.
Але Муравйов вирішив змінити напрямок удару і вирушив зі своїми основними силами до Чернігівщини, яку захищали юнаки військової школи та “січовики”. Та хоча цих останніх було значно менше від більшовиків, вони гідно стримували противника в бою під Крутами. Лише зважаючи на зраду військової залоги в Ніжині, українське командування вирішило відступати.
Саме тоді одна студентська чота загубилася в лісі. “Січовики” заблукали в темряві, а вийшли до залізничної станції, коли її вже зайняли московські червоногвардійці. Оскільки у намоклих від снігу валянках, які носили юні бійці, втекти було неможливо, усі вони потрапили до полону. День 31 січня став для полонених фатальним.
“Наступного дня, коли ми від’їздили зі ст. Крути, потяг по дорозі зупинився. За наказом Єгорова, з вагону було виведено всіх затриманих і за 300 кроків від потягу розстріляли розривними кулями”, – свідчив один із учасників крутянських подій Є. Лапідус. Перед стратою учень 2-ї Української гімназії 19-річний уродженець Галичини Григорій Піпський заспівав гімн “Ще не вмерла Україна”, його підхопили й інші полонені. Власне це і надало подіям під Крутами особливого трагізму. Але сьогодні важливо зрозуміти, що ці хлопці, попри свій юний вік, – це не жертви, а герої й духовні передвісники наших сучасних добровльців.
– Чи мали крутяни шанс на перемогу та які ще були причини поразки, окрім серйозних стратегічних прорахунків?
– На жаль, українське командування не передбачило, що Муравйов, зайнявши Полтаву, змінить напрямок удару та основну боєздатну силу перекине на Бахмач, аби наступати на Київ уже через Чернігівщину. Це була серйозна стратегічна помилка українського командування, за яку й поплатилися юні крутяни. Та окрім стратегічних прорахунків, була ще одна причина поразки – зрада військової залоги в Ніжині, яка була в безпосередньому запіллі крутян.
Про підтримку більшовиків заявив навіть український курінь імені Т. Шевченка, який, до речі, у листопаді 1917 р. одним з перших зголосився на захист Центральної Ради. Українське командування покладало значні надії на цей курінь. Але вояки цього підрозділу в січні 1918 року спершу оголосили нейтралітет, а згодом фактично підтримали більшовиків. Дізнавшись про це, керівник бойовими діями під Крутами А. Гончаренко був змушений віддати наказ про відступ, аби не потрапити в цілковите оточення.
“Більшовики виграли не військовими методами, а вмілою пропагандою”
– Яка роль пропаганди в подіях під Крутами?
На початку 1918 року війну проти уряду УНР більшовики виграли не стільки військовими методами, як вмілою пропагандою. Про мізерність військ, які були у розпорядженні більшовиків, свідчать і архівні документи з радянської сторони – зокрема, доповіді народного комісара у справах боротьби з контреволюцією В. Антонова-Овсієнка В. Леніну. Тож якби у розпорядженні Центральної Ради було більше надійних патріотично налаштованих військових загонів, то й перебіг національно-визвольних змагань був би іншим.
Також не треба забувати, що це був час революцій, тож вояцтво, а це переважно селяни, чекали на земельну реформу. Натомість Центральна Рада зволікала з вирішенням цього питання, втрачаючи дорогоцінний час.
Тим часом більшовицький рух зробив ставку на пропаганду: всіх, хто був проти більшовицької політики, висміювали, на них навішували ярлики контрреволюціонерів та буржуїв, а в народ кидали різноманітні привабливі гасла.
Можна сказати, що більшовицька пропаганда виявилася доволі дієвою – і понині частина українців переконана, що радянська влада несла людям добро та нове життя. Такого підходу бракувало українцям, добра частина із яких навіть не надто переймалася долею Української держави.
Хочеться вірити, що ці уроки минулого будуть враховані українською державою сьогодні, коли триває війна за нашу незалежність.
Говорячи нині про бій під Крутами, важливо пам’ятати, що жертва української молоді все ж була недаремною. Саме пам’ять про крутянський чин підживлювала національно-визвольну боротьбу в наступні десятиліття. Тодішня поразка виявилась тимчасовою, а жертовність української молоді обернулась в історичній перспективі перемогою. Значною мірою саме подвигу крутянців завдячує своїм існуванням сьогодні Українська Держава.
Розмовляла Вікторія Доскоч