Від оборони краю до першого національного відродження України.
Династія, яка від початку свого роду й фактично до його завершення дбала про національну ідентичність.
,,,.,
Кілька століть поспіль ця династія опікувалась українським народом. Завдяки їй Україна-Русь, попри численні експансії, зуміла зберегти свою культуру та національну ідентичність, а Волинь перетворилася на культурний осередок, відомий далеко за межами країни. Серед їхніх найцінніших надбань – Острозька академія, Острозьке Євангеліє, перші друкарні, нові школи, церкви та монастирі.
Вони мали власне військо, якому міг позаздрити європейський монарх. Цим військом боронили свій край та віру: спочатку від татар, а згодом від литовців, поляків та московітів.
В їхньому роду були святі, чиї мощі нетлінні й нині, і були благовірні. Були православні й були католики.
Український історик, мовознавець та громадський діяч Іван Огієнко порівняв долю та трагізм династії Острозьких із долею України: “Історія роду князів Острозьких – це найтрагічніша історія. Це й символічна історія, – це вся історія України…”.
Тож далі про останніх українських князів та їхній неоціненний вклад у просвітництво і національну ідею.
З біографії
Походження роду князів Острозьких остаточно не встановлене. За однією версією, Острозькі пішли від короля Данила Галицького. Український учений М. Максимович виводив Острозьких від князів Турівських і Пінських. Самі представники цього роду, зокрема Василь-Костянтин, вважали себе нащадками Рюриковичів, правителів Київської Русі, а саме – великого князя Володимира Святого.
Першим князем Острозьким був князь Данило.
За чоловічою лінією вони жили до 1620 року. За жіночою – до 1654-го.
Історична довідка
Активна діяльність кількох поколінь Острозьких припадає на епоху Середньовіччя, коли Україна-Русь переживала складний історичний період. Україна ще потерпала від нищівних нападів татар. Проте вже в XIV столітті з’явився новий напасник – наш край окупувала Литва, з’являються польські політичні впливи, а за ними – протистояння між православ’ям та католицизмом й кривава епоха війн за нові території. У цей час значна частина української аристократії (українські бояри) почала масово окатоличуватись.
У XVI-XVII ст. з’явилася навіть мода, коли православні українські магнати одружувалися з багатими польками-католичками. Деякі з роду Острозьких також не оминули цієї моди. Проте відкрито оберігали свої традиції, мову та культуру, вкладаючи власні кошти в українське просвітництво.
Про найвідоміших нащадків династії наша наступна розмова.
Федір Острозький: преподобний чудотворець
Згідно із дослідженнями Івана Огієнка, рід Острозьких рано вславився не лише через громадянську позицію князів. А й тому, що один із них був канонізований та прийнятий до лику святих Православної Церкви. Мова про князя Федіра Васильовича Острозького, другого сина князя Василія, брата Данила Васильовича.
Федір Острозький воював проти Польщі, яка прагнула панування на теренах України. “Він очистив від поляків Поділля та Волинь, Брацлавщину та Кам’янеччину. Маючи велике військо, Федір Острозький звільнив м. Смотрич, Луцьк та Кам’янець”, – ці перемоги мали для України величезне значення, оскільки, за спогадами Івана Огієнка, після них князь Ягайло пішов на мир.
Проте 1438 року, намагаючись розбити татарське військо, Федір Острозький зазнав великої невдачі. Окрім татар, загинув “і цвіт українського шляхетства”. За описами Огієнка, ця невдача сильно вплинула на чутливого князя, і він згодом прийняв монашество в Києво-Печерській Лаврі, ставши смиренним монахом Феодосієм.
Князі Острозькі часто жертвували цій київській святині, тому князь Федір знайшов тут собі й вічне упокоєння. Коли ж Феодосій помер, над його гробом творилися дива. “Дослідивши гріб, з’ясувалося, що тіло його нетлінне. І чернець Феодосій, у світі Федір Острозький, був канонізований”. Церква оголосила його святим, преподобним. Нетлінні мощі преподобного Федора-Феодосія почивають у дальніх печерах.
Діти Федора – Данило та Василь (в історії його назвуть Красний) не зраджували батьковому принципу – боронили край від поляків, відбудовували зруйновний татарами Острог, будували церкви та монастирі.
Костянтин Іванович Острозький: видатний полководець
…..,
Костянтин Іванович був на Волині найбагатшим і найвпливовішим українським боярином. Він займав найвищі посади у владній ієрархії князівства – був каштеляном Віленського замку, троцьким воєводою, Брацлавським та Вінницьким старостою. До кінця життя залишався гетьманом Великого князівства Литовського.
Усі ці високі посади зробили його фактичним керівником усієї Литви. Цікаво, що на той час такі високі посади могли обіймати лише католики. І те, що їх, усупереч правилам, отримав православний, свідчило про неабиякі здібності й здобутки князя та безмежну довіру з боку литовських та польських правителів. Та попри це, він зумів залишитися ревним патріотом України.
Найбільше відомий Костянтин Іванович Острозький як видатний полководець. Так, папський легат у Польщі Пізоні писав: “Князь Костянтин може бути названий кращим воєначальником нашого часу, він 33 рази ставав переможцем на полі битви… в бою він не поступається хоробрістю Ромулу”. Костянтина Івановича Острозького називали другим Аннібалом, Пірром і Сципіоном руським і литовським.
“Національна стійкість його значила багато для нашої Руси, уже захитаної в своїй національності. Він позоставив по собі найкращу пам’ять серед польських і українських лицарів. Був він найхоробрішим поміж своїми співпрацівниками і найсправедливішим у поділі військової здобичі. З полоненими поводився по-християнському. Дозволяв приходити до себе найменшому прохачеві. Нагороджував за заслуги своїх соратників так щедро, як ніхто“, – писав П. Куліш про заслуги Костянтина Івановича Острозького перед Україною.
Іван Огієнко у своїй монографії пише, що Костянтин Іванович Острозький був державним мужем високої якості – і всі мусили рахуватися з ним: “Це був ще й славний полководець – він мав помітні бої з татарами, волохами та московцями і всі їх вигравав”.
Василь-Костянтин Острозький –
один з головних рушіїв національного життя Південної Русі
Сучасники називали його “Стовпом Православія”, “Філяром і оздобою Православної Церкви”. Його ставлять поруч із великим гетьманом Богданом Хмельницьким та Митрополитом Петром Могилою. “Значення князя було таке велике, що папський нунцій, складаючи списки кандидатів на короля угорського, на першому місці поставив князя Василія-Костянтина, а на другому – його сина Івана-Януша”. Він був серед претендентів на королівський престол Речі Посполитої. А через спорідненість із родом Рюриковичів – кандидатом на Московський престол.
Цікаво знати
При народжені названий Василем. Однак у дорослому віці став уживати “князівське” ім’я Костянтин, тому в літературі фігурує під подвійним ім’ям Василь-Костянтин або Костянтин-Василь. В спогадах І. Огієнка використано Костянин Костянтинович.
Історики та українські просвітники неоднозначно оцінюють, а іноді осуджують постать князя Василя-Костянтина Острозького.
Наприклад, П. Куліш у своїх працях звинуватив князя в головному гріху – Люблінській унії, яка об’єднала Королівство Польське із Великим князівством Литовськиму в Річ Посполиту. Інша когорта істориків називала В.-К. Острозького недержавником, який лише дбав про свої статки.
Натомість відомий просвітитель Герасим Смотрицький порівнював Василя-Костянтина з римським імператором Костянтином Великим, за якого стався рішучий перехід від пеєреслідування християнської релігії до її оборони і захисту.
На думку І. Франка та М. Грушевського, для повної картини в з’ясуванні особи Василя-Костянтина не вистачає змісту особистої кореспонденції князя, яка зберігається в бібліотеках Санкт-Петербурга і яка може достатньо повно пролити світло на цілу низку білих плям і неузгодженостей як в самій біографії, так і життєвих правах вельможі.
Однак, попри так звані історичні пробіли, Іван Франко назвав Василя-Костянтина Острозького одним із головних рушіїв національного життя Південної Русі в другій пол. ХVI ст.
(За матеріалами відкритих джерел)
,….,
Князь був власником неабияких багатств. Йому належала частина Волині. У 24 роки він вже був старостою Володимирським і воєводою Волинським. “А року 1560 король іменував його воєводою Київським, і він був ним до своєї смерті”. Його вважали найбагатшою людиною не лише тодішньої Речі Посполитої, а й усієї Європи. Статки князя дозволяли виставити військо кількістю 15-20 тисяч осіб. Не кожен європейський правитель мав таку армію в той час. Оскільки Русь у ті часи була понищена татарами, Острозький активно сприяв розбудові міст і замків, передусім на південно-східній Волині та Київщині. Це допомогло швидше відродити зруйновані татарами міста та сприяло колонізації українцями нинішніх центральноукраїнських земель.
За своє життя В.-К. Острозький став основним спонсором українського просвітництва. “Усі українські магнати, взяті разом, не зробили для України, скільки зробив сам князь Костянтин Костянтинович Острозький. Найславніший український боярин усієї нашої історії. Його батько – Костянтин Іванович був загальновідомий за життя. Проте син значно перевищив його своєю славою. З усієї великої династії Острозьких саме Костянтин Костянтинович став найславнішим оборонцем рідної православної церкви та української культури”, – написав Іван Огієнко у своїй монографії “Князь Костянтин Острозький і його культурна праця”.
,,,,,,..
У другій половині 1570 року князь створює Острозьку академію, яка стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. А також остаточно спростувала правдиве в ті часи твердження про неможливість на засадах православ’я розвивати вищу освіту. Серед її вихованців – відомий учений і письменник Мелетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдчний та інші видатні церковні й культурні діячі.
Острозький закладав школи, де навчалися кандидати на духовенство та українська інтелігенція. Коли в Європі з’явилося друкарство, князь Василь-Костянтин Острозький за власні кошти відкрив в Острозі та Дермані друкарні, де почали друкувати перші українські книги. Друкарні стають відомими в Україні та у сусідніх православних країнах.
За спогадами І. Огієнка, в Острозькій друкарні було надруковано 25 високовартісних релігійних та релігійно-полемічних видань про оборону України та її віри. Серед них – Острозька Біблія 1581 року – перше повне видання всіх книг Святого Письма церковнослов’янською мовою, яка принесла Україні та Православній Церкві віковічну славу серед усього слов’янського світу. Та засвідчила про високу мовну культуру в Україні в кінці XVI ст. Її примірники були зареєстровані в каталозі бібліотеки Оксфорда, цю Книгу мав шведський король (її примірник зберігався в Королівській бібліотеці Копенгагена).
,.,.,.,.,.,.,
В.-К. Острозький фактично перетворив Дерманський монастир на культурний центр, де активно працювала друкарня. За наказом князя, його очолив уже тоді добре відомий Ігумен Іова, що пізніше перейшов до Почаєва, а по смерті був причислений до числа святих. Саме В.-К. Острозький збирає до академії та друкарень всіх видатних учених та, що особливо цікаво, діячів різних конфесій. Князь активно цікавився творами католицьких богословів та протестантів.
За сприяння Василя-Костянтина Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше.
Князь був завжди в тісних стосунках із патріархом Царгородським, якому тоді підпорядковувалася Українська Православна Церква. “Саме до нього, в Острог, часто приїздило закордонне вище духовенство чи за милостинями, чи за опікою, чи на поміч острозькому культурному центрові”. Для візитів закордонного єпископату князь Острозький відвів Степанський монастир. А Києво-Печерському монастиреві подарував острів Михайлівщину, озера й сінокоси над річкою Чорториєю. Виступаючи покровителем православ’я в Речі Посполитій, князь навіть виношував план створення патріархату на українських землях.
За словами істориків, у володіннях Василя-Костянтина Острозького культура на кілька десятиліть випередила політику. А Острог як осередок української аристократії поступово ще й став центром освіти й культури для всієї України. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов’янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого входили Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Христофор Філалет (Мартин Броневський), Емануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукаріс (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем’ян Наливайко та інші.
На думку деяких просвітників, є підстави говорити, що без В.-К.Острозького не було б ні “Могилянського ренесансу”, ні піднесення Києва в ХVІІ ст., ні перетворення його в духовну столицю України.
Михайло Грушевський назвав діяльність В.-К. Острозького “першим національним відродженням України”.
А вже в наш час, 2008-го року, Українська православна церква КП на Помісному соборі канонізувала князя В.-К Острозького як благовірного.
Цікаво знати
Характерним було ставлення В.-К. Острозькго до актуального на той час питання об’єднання католиків і православних. Спотчаку князь виступив на підтримку такого об’єднання. Однак волів тримати процес під повним контролем. Тому в 1594-1596 виступив її рішучим супротивником, різко засуджуючи рішення Берестейського собору. Острозький був прибічником так званого “універсального” проекту унії, котрий передбачав поєднання двох гілок християнства – “грецької” і “римської” – як самодостатніх і рівноправних. Знайти компроміс у цьому питанні обидві сторони так і не змогли.
Діти та онуки Василя-Костянтина Острозького
Сам В.-К. Острозький був ревним православним. Однак вже його діти обрали католицьку віру, в якій була і їхня мати, дружина В.-К. Острозького – Софія Тарнавська. Вона була донькою багатого Краківського каштеляна.
Щоправда, один із синів В.-К. Острозького, Олександр, був православним. У неповні 23 роки він став воєводою Волинським. Проте рано пішов із життя.
А вже донька Олександра, Анна-Алоїза, на відміну від свого батька та діда, також прийняла католицтво. А в пасхальну ніч 1636 року, скориставшись народними заворушеннями острожан, остаточно закрила Острозьку академію, яку ще називали “українські Афіни”.
Інший син В.-К. Острозького, князь Іван-Януш, ревно займався вже підтримкою католицтва, будував католицькі монастирі, костьоли в Острозі, в Костянтинові й інших містах…
Князь Іван-Януш Острозький – останній потомок князів Острозьких за чоловічою лінією. Перед смертю Януш завіщав, аби його маєтки переходили тільки в руки католиків.
Тіло В.-К.Острозького кілька разів перепоховували. За одною із версій, його тіло вивезли за кордон, де згодом спалили.
Довідка
Острог — стародавнє місто, вперше відомості про нього згадано в Іпатіївському літописі. Згодом стає частиною Галицько-Волинського князівства. В Острозі сходились торгові шляхи з Польщі, Молдавії, країн Західної Європи, Балкан, Білорусі, Криму, Литви, Московії. А це сприяло економічному піднесенню міста. Його територія збільшилась в кілька разів. 1574 року В.-К. Острозький переніс князівську резиденцію з Дубна до Острога, який стає культурним та православним центром. Після смерті Василя-Костянтина Острозького роль міста в культурному житті України помітно зменшилась.
Вікторія Доскоч для ГО “інститут Просвіти”