Добровільні відставки як показник демократичного суспільства

В українську політику переважно йдуть вирішувати особисті питання, тому й кількість відставок суттєво менша.

Світова політика майорить низкою відставок. Найгучніша з останніх – відставка прем’єр-міністра Великої Британії Терези Мей. Політикиня добровільно відмовилася від займаної посади через поразку 15 січня 2019 року в Палаті громад, коли голосували за проект угоди про вихід Британії з ЄС. З таким рахунком (432 проти 202) уряд не програвав ще ніколи. До речі, за понад два роки роботи Мей на посаді прем’єр-міністра у відставку пішли 36 членів уряду. Це рекорд навіть для такої розвинутої країни, як Англія.

“Інколи велика кількість відставок свідчить про швидкі політичні процеси: коли суспільство розвивається швидше за державні інституції. У відставки часто ідуть у країнах із несталою демократією. Наприклад, в Італії після Другої світової війни політики йшли у відставку ледь не кожного року. А в країнах Далекого Сходу крайньою формою відставки є харакірі. Або ж непоодинокі випадки, коли політики публічно на колінах просять вибачення за невиконані обіцянки у своїх виборців”, – каже український політолог Тарас Возняк.

“Традиція добровільної відставки – насамперед ознака функціонуючої демократії та показник моральності самого політика. Цікаво, що в більшості випадків щодо міністрів чи очільників державних відомств – немає норм закону, які б зобов’язували їх складати повноваження. Це радше питання культури та етики самого політика. Також це пов’язано з формуванням публічної політики: хто формує, той відповідає. Тому це і про розуміння меж відповідальності”, – розповідає старший викладач кафедри політичних наук УКУ, кандидат політичних наук Оксана Дащаківська.

Перші відставки на початках незалежної України

В українському суспільстві одна з перших відставок відбулася 24 роки тому під час “Революції на граніті”. Тоді на вимогу українських студентів у відставку пішов голова Ради Міністрів УРСР Віталій Масол. Це була своєрідна перемога свідомої частини суспільства над комуністичною системою. Та чи не перший промовистий приклад, що в суспільстві зароджується сила, здатна протистояти офіційному політикуму. Молодь змогла істотно впливати на політичні процеси, що є ознакою демократичності та формування суспільного середовища.

Після Масола, 1993 року, у відставку пішов прем’єр-міністр Леонід Кучма, а за ним – і Леонід Кравчук. Такі дії перших у незалежній Україні політиків були наслідком наймасштабнішого за всю історію України страйку гірників. Також це чи не перший випадок, коли об’єктивним незадоволенням шахтарів намагалася скористатися місцева еліта, яка саме створювала олігархічні клани. Тож економічні вимоги шахтарів швидко перейшли в політичну площину: страйкарі почали вимагати референдуму щодо недовіри президентові та Верховній Раді, і навіть регіональної самостійності Донбасу.

“Відставка – це завжди сигнал для суспільства: або політик морально відповідальний, або ж починає свою політичну гру, або намагається збурити суспільство в особистих цілях. Для України більше притаманне останнє. Коли в країні руйнуються принципи права, як це є нині, починає працювати сваволя: продавлюються неправові рішення, наприклад, добровільні чи примусові відставки”, – наголошує Тарас Возняк.

Наразі в українській політиці добровільних відставок значно менше за, скажімо, ту ж Велику Британію. Проте значно більше випадків, коли до відставки тих чи інших державних діячів закликає суспільство.

“А все тому, що українські політики йдуть до влади заради власної вигоди. Натомість політика – це спільна справа, тому й сам термін “політика” походить від “полі”, що означає “спільне”. В українську ж політику йдуть люди, які не хочуть займатися спільними справами, лише особистими. І в цьому контексті втратився сам сенс поняття “відставка”. Як можна йти у відставку, коли ти вирішуєш свої особисті справи. Ти ж не можеш піти у відставку зі свого життя чи долі”, – розмірковує Тарас Возняк.

“Річ у тім, – продовжує Оксана Дащаківська, – що логіка сучасних політиків та подекуди й виборців дозволяє міністрам тлумачити себе не як менеджера, а як господаря. На руку такій логіці – фактична відсутність в Україні політичних партій. Бо нині маємо впливові групи або олігархічні клани, а вони не мають програм, лише прагнуть реалізувати інтереси. Прагнення сильної руки в очах виборців подекуди виправдовує таку необмежену владу, бо немає культури ставити вимоги та формувати програми. Тож відставка для України – часто радикальна міра, а не звична практика відповідальності, як це є в країнах зі сталим економічним та політичним розвитком”.

Замість добровільних відставок – численні петиції

Та попри низький рівень демократичної свідомості, українці хоч і повільно, проте вчаться основ громадянського суспільства. І приклад цього – ті ж заклики про відставку, а разом і з ними і петиції, які вимагають певної кількості підписів і які громада не ігнорує.

Останні промовисті приклади – заклики та петиції суспільства про відставку міністра внутрішніх справ Арсена Авакова і навіть щодо нещодавно обраного президента, які вже набрали необхідну кількість голосів.

“Згідно із чинним законодавством, петиція – це лише можливість винести питання на розгляд. Прийняти відставку чи звільнитися – можна лише в межах чинного законодавства”, – пояснює Оксана Дащаківська.

Однак факт існування петицій, які підписують українці, – це вже хороший сигнал. Суспільство потроху вчиться відстоювати свою громадянську позицію та право на українську державність.

За спогадами депутатів попереднього парламенту, поки стояв Майдан, депутати від Партії регіонів були такі лояльні, що навіть проголосували за скасування закону Ківалова-Колісніченка.

Тож як би не було, проте в питанні, хто робитиме українську політику – найвідповідальніша роль відведена виборцям, а саме – суспільству та рівню його свідомості. Саме суспільство, тобто ми, маємо навчитися брати відповідальність на себе і починати вимагати змін, спочатку від себе, а потім і від влади. Інакше – доведеться повернутися до минулої диктатури, а отже, до відсталості суспільного розвитку.