Шлях у Європу – чи правильно ми його розуміємо

“Європейськість” сьогодні є основним політичним і суспільним трендом в Україні, яким не користуються хіба ліниві. Запит суспільства, яке майже одностайно* (понад 68% громадян, за даними СОЦИСу, готові проголосувати за вступ до ЄС, якби референдум відбувся найближчим часом) підтримує тіснішу інтеграцію України з країнами ЄС, створює плідний ґрунт для маніпуляцій та симуляцій як у маркетингу, так і в політичному житті, коли за красивою обгорткою можна сховати практично все без втрати репутації.

Чи знаємо ми, українці, куди ми йдемо та як нам у погоні за “європейськістю” не опинитися одного дня в кардинально іншому місці, не такому вже й привабливому. Щоби розібратися, куди ми йдемо й по що, варто зазирнути у витоки Європейського проекту та вчитатися в ті основні засади, на яких він був збудований.

Незадовго після завершення Другої світової війни безпекова архітектура в Європі залишалася надзвичайно крихкою. Ні переможці, ні переможені не були абсолютно задоволеними переділом світового порядку. Напруження між Францією та Німеччиною залишалося настільки сильним, що можна було очікувати на нову фазу затяжного конфлікту, в яку неуникно були б втягнуті інші країни на континенті.

Страх перед новою кровопролитною війною змусив групку мрійників, які в той чи інший спосіб були дотичні до суспільного життя своїх країн, створити план. Він і став найуспішнішим безпековим проектом усіх часів та призвів до створення Європейського Союзу. Ідея Об’єднаної Європи дістала назву “План Шумана” – за іменем тогочасного міністра закордонних справ Франції, одного з тих, кого невдовзі назвали батьками-засновниками ЄС.

Роберт Шуман, натхненний ідеями Жана Моне (тогочасним економічним радником уряду) запропонував Конраду Аденауеру (тогочасному канцлеру Німеччини) формулу, що унеможливлювала розгортання нової війни в Європі – створення вільного ринку вугілля і сталі та єдиного органу для управління вугільною та сталеливарною промисловістю.

Аденауер прийняв пропозицію – і невдовзі до Франції та Німеччини приєдналися Бельгія, Італія, Люксембург та Нідерланди. Фактично, ні одна країна не могла вступити у війну без абсолютного контролю за власною вугільною та сталеливарною промисловістю, а ними управляв окремий орган, що перебував у спільному управлінні. Так розпочався довгий шлях інтеграції Європи, що обростав інституціями та процедурами.

Для того, щоби з’єднати настільки різні держави в союз, батьки-засновники шукали ідеологічне підґрунтя – те, що згодом почали називати “європейськими цінностями”. Найважливіші з них – верховенство права, ліберальна економіка та особиста свобода. Саме ці політичні цінності лежать в основі всіх євроінтеграційних процесів і саме вони є тією “Європою”, до якої ми свідомо чи несвідомо прагнемо. Бо із цих цінностей народжуються і європейська якість життя, і високі стандарти, і політична культура та суспільна свідомість.

Цінності є надбанням суспільства, тому знати про них не означає їх приймати. Саме тому основними носіями “європейських цінностей” стали не стільки персоналії, батьки-засновники ЄС, якими потужними вони б не були, скільки засновані ними “народні європейські партії”, які ставали інструментами “народної політики”, тобто тієї, яка має міцне народне підґрунтя.

Сьогодні Європейська народна партія, яка об’єднує народні партії Європи, незважаючи на кризу всередині Європейського Союзу, хоч і зі значними втратами, досі є найвпливовішою політичною структурою в Європі із підтримкою майже 24%. А отже, як би не змінювався портрет Європи, цінності на яких стоїть Європейський союз залишаються незмінними.

Який з усього цього висновок для нас, українців?

Європейськість – це безпека та зміна геополітичного курсу України.

Поки Україна залишається економічно залежною від Росії, вона буде, на жаль, залишатися далекою від Європи. Угода про асоціацію дає Україні унікальний шанс переорієнтувати свою економіку на Захід, щоби захистити свій кордон на Сході.

Цей процес не може відбутися безболісно, адже вимагає пристосування до жорсткої конкуренції всередині європейського ринку. Але він неуникний задля збереження української незалежності.

Оптимістичним є те, що за ці кілька років багатьом українським підприємствам вдалося не лише встояти, а й стати успішними в умовах цієї конкуренції. Яскравий приклад – збільшення квот ЄС на український імпорт курятини та провідні позиції України на цьому ринку. А отже, і успіх України можливий.

Поки в Україні на зміну лідерським політичним проектам не прийдуть справжні “народні” партії, європейські цінності не зможуть стати основою суспільного життя. І річ зовсім не в гучних деклараціях своєї європейськості. Лише коли європейські цінності стануть нормою життя у кожному селі чи в невеличкому містечку, коли найнижча місцева влада керуватиметься цими цінностями, а люди будуть послуговуватися ними у взаємовідносинах – лише тоді ми прийдемо в нашу Європу.