Що ховають політики за бажанням змінювати Конституцію України

Курс на конституційні правки знову взято.

20 вересня 2018-го Верховна Рада підтримала ініціативу Петра Порошенка і проголосувала за проект постанови про включення до порядку денного законопроекту про внесення до Конституції змін щодо “стратегічного курсу на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та НАТО”. “За” проголосував 321 депутат. Тепер цей проголосований у ВР документ проаналізує Конституційний Суд. У разі позитивного рішення КСУ законопроект знову скерують до парламенту на голосування.

Позитивно проголосовану в сесійній залі ВР президентську ініціативу про появу в Конституції положення про прагнення України стати членом ЄС і НАТО можна вважати цілком виправданою і логічною. Але Порошенко є не єдиним з українських політиків, що прагнуть оновлювати Основний Закон.

Зараз, коли виразно “запахло” передвиборними баталіями, чимало полум’яних діячів нашого політикуму прагнуть переконати, що Конституцію слід пере- і дописувати чи взагалі створювати принципово новий Основний Закон України.

Що за цим стоїть? Правдиве прагнення зробити життя нашої країни і її громадян легшим і кращим чи намагання заручитися підтримкою “шановних виборців”?

“Просторікування про потребу вносити зміни до Конституції – політтехнологічний крок, який дозволяє сфокусувати увагу виборців на стратегічних питаннях і відволікти їх від поточних проблем, розв’язати які політики не можуть, – вважає політолог і член ради “Реанімаційного пакету реформ” Віктор Таран. – Легше говорити про нову Конституцію, ніж розказувати про своє бачення нового Податкового кодексу чи розповідати про можливість вирішити проблеми “євробляхерів”. За першого варіанту ризик втратити електорат набагато нижчий, ніж за другого”.

А доцент кафедри юридичного права Львівського національного університету ім. І. Франка Олена Бориславська впевнена, що “ігри з конституцією взагалі є не просто шкідливими, а небезпечними, тим паче в умовах зовнішньої агресії”. “Конституція – це стабільний документ, основоположний закон. Вона має забезпечувати правову наступність, те, що зафіксовано в Конституції, повинно втілюватися у життя кожною політичною силою, яка приходить до влади. А у нас навпаки: кожна політична сила, яка здобуває владу, намагається змінити основний Закон”, – пояснює кандидат юридичних наук Бориславська.

Апологети “потреби переписування” Конституції переконують, що вона “застаріла” і не “відповідає вимогам сьогодення”. Однак авторитетний київський політолог Віктор Таран впевнений, що це не так. “Країни розвинутої демократії живуть за конституціями, яким декілька сотень років. Це пов’язано з тим, що їхні автори не думали про “сучасність”. Вони закладали в них цінності та принципи Правової держави. Це “Верховенства права”, “Розподіл влади”, “Права людини”, “Свободи слова”. З цієї точки зору, українська Конституція є однією з найкращих у світі та відповідає всім міжнародним стандартам”, – вважає він.

Такою, що загалом відповідає викликам сьогодення, вважає актуальну редакцію Конституції і депутат ВР Руслан Сидорович, хоча і зауважує, що не всі її статті реально “працюють”. “Конституція України закріплює перелік гарантій прав, що відповідає стандартам Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка виступає маркером мінімально прийнятних стандартів. Набагато важливіше аналізувати, чому вказані гарантії не працюють у реальному житті України”, – пояснює Руслан Сидорович, член Конституційної комісії (її створив Президент, щоби виробити зміни до Основного Закону України – Ред.).

На думку Сидоровича, проблемою є те, що високопосадовці фактично не виконують головні положення нашої Конституції. “Насамперед маємо абсолютну ігнорацію органами державної влади приписів статті 19 Основного Закону, що визначає чіткі межі їхньої діяльності. Вказане підтверджується лавиною неконституційних законів та невиконанням підзаконних актів. А судова влада, яка мала би бути гарантією захисту людини від свавілля держави, не виконує своєї функції. Другою важливою причиною, чому конституційні гарантії не виконуються, є знецінення охоронця Конституції – Конституційного Суду України. Те, як часто КСУ опинявся інструментом в руках політиків для вирішення своїх питань та розширення своїх повноважень, – серйозно завдало шкоди репутації суду в очах людей, що, безумовно, шкодить закріпленим Конституцією гарантіям”, – каже депутат ВР Сидорович.

Схожа позиція й у кандидата юридичних наук Олени Бориславської: “Наша держава і її Конституція не потребує перезапуску. Нам передусім потрібен захист державного суверенітету, відновлення територіальної цілісності, реалізації конституційних положень щодо гарантування основоположних прав і свобод людини”.

Теперішня “гіперактивність” певної частини політикуму стосовно переписування Конституції не є для України чимось якісно новим. “Підредаговувати” Основний Закон нашої держави намагаються вже не один рік.

Держава Україна живе за більшістю положень Конституції, ухваленої 28 червня 1996 року. З моменту проголошення Незалежності – 24.08.1991 р. – наша країна фактично існувала за “конституцією УРСР”, до якої лише вносили найнагальніші правки.

У червні 1995-го тодішні президент Леонід Кучма і голова ВР Олександр Мороз підписали Конституційний договір, який став прообразом нової Конституції і діяв до моменту її ухвалення в парламенті. У 96-му спершу «напрацювали концепцію», а по тому проект Основного Закону спрямували на доопрацювання до парламенту. Станом на початок літа того року до цього проекту нової Конституції України внесли 6 тисяч (!) поправок. 26 червня 1996-го тодішній президент Кучма видав указ про проведення у вересні референдуму з ухвалення Конституції “в редакції робочої групи”. Тобто в редакції, яку підтримував він сам. Вже наступного дня у ВР розпочалося сесійне засідання, на якому розглядали лише питання прийняття Конституції. Депутати працювали фактично без перерви цілу добу. І на ранок 28 червня Верховна Рада потрібною кількістю голосів – 315 – ухвалила нову Конституцію України.

Леонід Кучма намагався змінити текст Конституції у 2000-му. Тоді на всеукраїнський референдум винесли такі питання: про двопалатність українського парламенту; про право президента розпускати ВРУ; про скорочення кількості складу Верховної Ради (до 300 з 450) і про можливість позбавляти парламентаріїв депутатської недоторканності. Ініціатори всеукраїнського плебісциту досягли успіху – більшість громадян України підтримала такі пропозиції змін до Основного Закону. Але в тексті Конституції ці положення не з’явилися. Верховна Рада за ці зміни так і не голосувала. Отож “кучмівський” референдум фактично закінчився нічим.

У грудні 2004-го року (у розпал Помаранчевої революції) за рішенням Верховної Ради в Конституції України з’явилося положення, що наша держава є парламентсько-президентською. Повноваження президента було обмежено, а уряду й парламенту навпаки – посилено. В Основному Законі з’явилися положення, що ВРУ призначає прем’єр-міністра, міністра оборони, міністра закордонних справ. Голова уряду (прем’єр-міністр) подає кандидатури всіх інших членів Кабінету міністрів. А президент може подавати в парламент кандидатуру прем’єра лише за пропозицією коаліції депутатських фракцій (не менше, ніж 300 депутатів). Також у Конституції прописали: якщо президент упродовж 10 календарних днів не підписав тексту прийнятого ВР закону, то такий законодавчий акт набуває юридичної сили за підписом голови Верховної Ради.

2007 року Віктор Ющенко ініціював створення конституційної ради для проведення референдуму і скасування цих змін. Однак Віктор Андрійович і цієї справи до кінця не довів.

Скасовувати зміни до Конституції, ухвалені 2004-го, заходився відразу після приходу до влади і Янукович. Тодішня вірнопіддана пропрезидентська фракція – Партії регіонів – у 2010-му скерувала до Конституційного Суду запит з проханням «розглянути конституційність реформи 2004 року”. Судді КС дуже оперативно постановили, що Україні слід повернутися до редакції Конституції з 1996-го року, бо, мовляв, коли вносили зміни у 2004-му, депутати під час голосування “порушили процедуру”.

Янукович на тому не заспокоївся і у 2012-му створив Конституційну Асамблею для розробки тексту нової Конституції. Активність “двічінесудимого” у справі “переписування” Основного Закону України перервав Євромайдан і Революція Гідності.

У лютому 2014-му той же склад Верховної Ради, але вже за іншої суспільно-політичної ситуації, ініціював питання про скасування рішення Конституційного Суду, який повернув Україну до Конституції 1996-го. ВРУ відновила дію положень Основного Закону редакції 2004-го. Отож, станом на сьогодні, чи не найбільше серйозних повноважень в Україні має її парламент – Верховна Рада.

У 2015-му після обрання Президентом Петра Порошенка до парламенту подали законопроект про внесення змін до Конституції в частині децентралізації. Зокрема йдеться про фінансову децентралізацію регіонів, введення інституту префектів, надання президентові права розпускати місцеві ради і можливість специфічного порядку здійснення місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей. Цей законопроект депутати ухвалили лише в першому читанні. І всі перераховані вище положення до Конституції ще не потрапили.

2 червня 2016 року Верховна Рада підтримала зміни до Конституції у частині “Правосуддя” з метою “перезапуску судової системи та очищення суддівського корпусу від корупціонерів”. Головними принципами судової реформи стали повернення до трирівневої судової системи, створення Вищої ради правосуддя, обов’язкова переатестація всіх суддів України, подвійна декларація (своя і членів родини), а також позбавлення недоторканності суддів.

Сучасна Україна є державою все ще далекою від стандартів справді цивілізованих країн. І дискусії (фахові та навіть популістичні) навколо нашої Конституції, як не крути, але таки є принаймні до певної міри відображенням актуального стану нашого суспільства. Хтось направду хоче покращити Основний Закон заради покращення життя громадян, хтось лише мріє “заточити Конституцію” під свої непомірні амбіції…

Наша Конституція, вочевидь, не є ідеальною. І певних змін, можливо, таки й потребує. Але яких саме?

“Єдині правки, які варто вносити до Конституції, стосуються принципу “розподіл влади”. Україні потрібно чіткіше визначитися із формою правління держави, чітко прописати в Конституції права та обов’язки гілок влади відповідно до обраної форми правління – чи-то президентської, чи-то парламентсько-президентської, чи-то винятково парламентської республіки”, – переконаний політолог Віктор Таран.

З потребою внести певні зміни до Конституції погоджується і нардеп Сидорович: “Давно відомою є проблема владного трикутника Президент-Прем’єр-Парламент, що є актуальною серед наукових і політичних кіл. Зараз в Україні маємо парламентсько-президентську республіку, але розмежування повноважень виконавчої влади і президента в певних секторах є розмитим. І в Конституції слід чіткіше прописати повноваження різних гілок влади”.

“Є потреба завершити реформу децентралізації, а це не можливо без внесення змін до Конституції. Над цією реформою і проектами змін багато років працюють фахівці, представники громадських об’єднань. І такі зміни до Основного Закону вносити треба. Але всі політичні заяви про «потребу нової конституції» без пояснення хоча би головної ідеї та концепції з точки зору конституційного права виглядають як небажання виконувати встановлені Конституцією та легітимовані суспільством правила”, – переконана доцент кафедри юридичного права ЛНУ Олена Бориславська.

Фахівці-юристи на загал сходяться в позиції, що актуальна Конституція України написана на достатньо високому рівні і загалом відповідає рівневі найкращих конституцій світу. Знаходять ґанджі у її тексті переважно “горлопани від політики”. Такою вже є наша рідна Україна, що настрої її суспільства змінюються достатньо швидко. І наприкінці терміну своїх повноважень найвищі органи влади зазвичай втрачають легітимність через низьку підтримку. Цим намагаються скористатися популісти, які про найвищі посади ще мріють. Звідси і прагнення змінювати текст Основного Закону. Одні прагнуть “втримати” владу, інші – її здобути. Майже за будь-яку ціну. За рахунок змін до Конституції “під себе” зокрема.