Переяславська рада як перша спроба Москви нав’язати “русский мир”

Переяславська рада 1654 року в історії України – це одна з найбільш заполітизованих подій, яку Росія досі використовує як спосіб знищити українську державність. Перші фальсифікації з обмеженням переяславських угод з’явилися вже 1659 року, через п’ять років після самої ради. Й упродовж століття ці обмеження лише розросталися. Навколо цієї теми й нині багато “білих плям”, навіть попри те, що основні переяславські міфи спростували російські ж історики ще в ХІХ столітті.

Цієї темою спекулюють всі й завжди: від політиків і до науковців. Натомість пересічні українці знають про події Переяславської ради переважно за версією країни-окупанта, яка переконує, що мета всього життя Хмельницького – возз’єднати Україну з Москвою.

Ми спробували поетапно відтворити найголовніші події, аби зрозуміти, що ж сталося 1654 року, яку насправді мету переслідував Богдан Хмельницький та яких недоліків з погляду права він припустився, укладаючи військовий союз із Москвою.

Допомагає доктор історичних наук, дослідник міжнародних відносин XVII століття, зокрема українсько-російських стосунків, Ярослав Федорук.

“Тема Переяславської ради ще довго викликатиме суспільно-політичний резонанс і перебуватиме на межі науки й політики. Адже політична складова цієї тематики значною мірою розвивалася, а в наш час активно підтримується, здебільшого завдяки втручанню Росії, яка шукала ідеологічне підґрунтя своїй асимілятивній політиці в Україні”.

– Чому Богдан Хмельницький, маючи колосальну підтримку та важливі перемоги над коронними військами, не скористався історичною ситуацією, коли в травні 1648 року помер польський король Володислав IV, і не спробував звільнити всю Україну?

На перший погляд, дійсно, історично склалися сприятливі умови, аби Хмельницький, який переможно завершив військову кампанію та звільнив частину України, міг піти війною далі, углиб Корони Польської, яка була вже без короля. Адже Річ Посполита була монархією республіканського типу й короля вибирали на елекційному сеймі, а це процес складний і довготривалий.

Тому суто гіпотетично у нього були і можливість, і час спробувати повністю звільнити Україну та вирушити на Варшаву. Натомість він відступає до Білої Церкви та в перший місяць після своїх перемог, у червні, робить вигляд, що не знає про смерть короля. Протягом того року, коли елекційна кампанія набирала обертів, він сприяє, аби королем у Речі Посполитій було обрано брата Володислава IV – Яна Казимира, що, зрештою, і сталося в листопаді.

Однак тут дуже важливо зрозуміти, що Богдан Хмельницький як гетьман та його політична програма на початку козацької революції 1648 року і, скажімо, вже через рік – це абсолютно різні політичні плани та цілі.

Починаючи повстання, Хмельницький переслідував обмежену мету, яка стосувалася насамперед вузько станових козацьких інтересів, якщо не брати до уваги релігійне питання. Мова тут насамперед про збільшення козацького реєстру, привілеї та вольності козацького стану та ін. Мета гетьмана – звільнити від Речі Посполитої всю територію, де проживали етнічні українці, та об’єднати її у військово-територіальному устрої Війська Запорозького – з’явилася пізніше, приблизно з початком 1649 року. Тож відповідь тут очевидна – на той час це не було його метою.

Важливо також пам’ятати, що між Річчю Посполитою та Москвою на той час була чинною угода, згідно з якою Московська держава мала надавати військову допомогу в разі вторгнення зовнішнього ворога в Корону чи у Велике князівство Литовське. Тобто в разі нападу кримського хана на Польщу, як це сталося на початку повстання, цар мав обов’язок воювати проти козаків як союзників татар.

І справді 1648 року до українсько-російського кордону було стягнуто московське військо, яке було готове в разі потреби перейти кордон. Інша річ, що Олексієві Михайловичу було невигідно починати війну на тому етапі, тим паче на боці Речі Посполитої. Уже тоді він зволікав, шукаючи слушного моменту та виношуючи намір повернути землі, втрачені за Поляновським договором 1634 року.

“Угоди з Росією не варті й паперу, на якому написані”,
– Отто фон Бісмарк

– Чому Богдан Хмельницький, добре знаючи про політику “собирания русских земель” московського царя погодився на союз із Москвою?

Для розуміння проблематики, чому Хмельницький зупинився саме на союзі з Москвою, треба знати контекст тих подій, зокрема його зовнішньої політики.

Це період, коли відбуваються перші посольства Хмельницького до турецького султана з проханням надати протекцію та вплинути на кримських татар, аби зробити їх союзниками. Проте татари були ненадійними союзниками, що засвідчили ключові битви 1649-1653 років – під Зборовом (1649), Берестечком (1651) і Жванцем (1653). Уже після останньої між Кримським ханством і Річчю Посполитою було укладено союзний договір з Ісламом Ґіреєм ІІІ, а після його смерті у червні 1654 року – з його наступником Мегмедом Ґіреєм IV.

Тут починаються складні дипломатичні розрахунки, і для Хмельницького політичний фактор мав велике значення в досягненні його мети, про яку щойно згадували – поширити козацьку владу на етнічні українські землі.

А Москву та Україну об’єднувала не лише спільна православна віра, що в ту епоху релігійних воєн і протистоянь у світі мало особливе значення, а й спільні інтереси в боротьбі з Річчю Посполитою. Адже, згідно з Поляновським договором, до Речі Посполитої відійшло чимало земель Московської держави (Смоленськ, наприклад, та інші). Через це теоретично Московська держава була дуже добрим союзником для України. І Хмельницький майже від самого початку повстання намагався залучити її до своєї боротьби. У 1648-1653 роках відбувалося чимало посольств між Москвою та Чигирином, під час яких обговорювали і це питання, і постачання зброї козакам тощо.

Переяславська рада: хроніка подій 1654 року

Січень. 8 (18) січня відбулася козацька рада, на якій були присутні російські посли на чолі з боярином Василем Бутурліним. Це сталося в одному з полкових містечок України – Переяславі. Хмельницький відмовився проводити зустріч у Києві, як цього спочатку вимагала московська сторона, маючи, зрештою, такий досвід на переговорах із польськими послами у січні – лютому 1649 року, які привезли йому підтвердження на гетьманство від новообраного короля Яна Казимира.

Як і тоді, гетьман пішов цим шляхом, аби не надавати цій дипломатичній акції особливого символічного значення. На самій раді жодних документів не підписували. Бутурлін відмовився присягати в церкві від імені царя, запевнив гетьмана і старшину, що царське слово буде непорушним у справі не лише збереження прав і вольностей Війська Запорозького, а й їхнього примноження. При цьому обіцяв виступити на війну з Річчю Посполитою.

За окремими підрахунками істориків на цій раді 1654 року було близько 200 осіб, з-поміж яких не було декількох полковників. Наприклад, Івана Богуна, до якого через пару місяців польські воєначальники писали листи з надією, що він відступить від Хмельницького. Одразу після цієї ради представники Бутурліна роз’їхалися різними містами України приймати присягу на ім’я царя.

Лютий. 17 (27) лютого за результатами Переяславської ради було укладено 23 статті, які українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним повезло на затвердження до Москви. У цих пунктах ішлося про підтвердження прав і вольностей Війська Запорозького, укладення 60000 реєстру, невтручання царських воєвод у судову систему, майнові справи старшини тощо.

Березень. 27 березня (6 квітня) у Москві на основі цих 23 пунктів було вироблено стислий документ з 11 статей, на кожну з яких у Посольському приказі дали окремий коментар. Незважаючи на те, що у вступі чернетки цього документа написано, що статті надіслано до царя та бояр у козацькому листі, з усією вірогідністю їх писали в Посольському приказі в контексті вироблення царської жалуваної грамоти. Серед основних вимог, на які натрапляємо у цих статтях, – за Україною залишаються право обирати місцевих урядників, які збиратимуть податки й уже потім віддаватимуть їх у московську казну; розширено козацький реєстр до 60000 козаків; підтверджувалися маєткові права для старшини та київського митрополита; цар зобов’язувався виступити з військом на Смоленськ і Білорусь тощо. Між Україною і Московською державою фактично зберігався митний контроль на кордонах.

Натомість гетьманові було заборонено вести дипломатичні переговори з Османською імперією та Річчю Посполитою. Але ця заборона для гетьмана була лише формальною і de facto не мала значення, оскільки вже через кілька місяців Хмельницький відправить послів до Стамбула, а наступного року почне інтенсивні переговори про підданство султанові. Відбувався також частий обмін посольствами з Яном Казимиром. Тут варто наголосити, що у 1654 році Московська держава надала великі автономні повноваження Гетьманщині, проте майже відразу почала вести політику на їхнє обмеження.

До наших часів збереглася лише чернетка цих статей. Востаннє оригінал згадано в серпні 1657 року, коли ці статті зачитали на козацькій раді вже після смерті Хмельницького, після чого документ зникає й у архівах Посольського приказу, і в Україні. Пізніше його намагалися відшукати, як-от за наказом Петра І, проте марно. Вже у жовтні 1659 року князь Олексій Трубецькой приймав присягу від Юрка Хмельницького в Переяславі на сфальшованому документі цих угод з його батьком.

Після Виговського всі гетьмани у XVII столітті присягали московським царям на сфальшованих статтях

– Чи випадково, що статті, укладені 1654 року, були сфальшовані саме через п’ять років?

Сфальшований варіант одинадцяти Березневих статей з’явився 1659 року, через два роки після смерті гетьмана. На цей період українсько-російські відносини набагато ускладнилися, насамперед через війну Івана Виговського з Московською державою, яку на той час він уже програв. Це, а також внутрішні чвари – війна Виговського з полтавським полковником Мартином Пушкарем та інші – дуже ослабили Україну. Тож після цих подій Московська держава була в набагато сприятливіших обставинах, ніж у 1654 році, щоб диктувати свої умови, зокрема через сфальшовані статті Богдана Хмельницького.

Це сталося у жовтні 1659 року під час укладення договору в Переяславі між Юрієм Хмельницьким і Олексієм Трубецьким. До речі, останній був серед московської делегації, яка вела переговори з українським посольством у Москві у березні 1654 року, коли зародилися справжні 11 статей. Проте цього разу Трубецькой привіз список уже з 14 статей, які російська сторона представила як оригінальні статті Богдана Хмельницького.

Цікаво, що Юрась Хмельницький, який першим і присягнув на сфальшованому документі, був обізнаний з оригінальними статтями – на згаданій серпневій раді 1657 року їх зачитували у його присутності. Тож його поведінка, радше, свідчить про політичну слабкість і самої України, і нового гетьмана як політика.

Оцей документ із 14 статей було розтиражовано великим накладом і поширено всією територією України.

Починаючи з 1659 р., усі наступні гетьмани до Івана Скоропадського присягали московським царям на цих сфальшованих так званих “Статтях Богдана Хмельницького”. Вони обкладалися новими пунктами, що ще більше обмежували автономію України-Гетьманщини та зміцнювали владу московських воєвод. На додаток до цього документа для присяги подавалися ще інші кабальні статті.

Москва, готуючи такий великий фальсифікат, могла мати відомості, що оригіналів статей, зачитаних на серпневій раді 1657 року, вже не існує.

– Якими є основні ознаки підробки Березневих статей?

Насамперед статей було не одинадцять, як 1654 року, а чотирнадцять. Вони кардинально різнилися від попередніх за своїм змістом, а узалежнення України від Москви помітно зміцнювалося.

У сфальшованих статтях було заборонено вести зовнішні переговори не лише з Османською імперією та Річчю Посполитою, як у 1654 році, а й взагалі приймати іноземних послів та відправляти власних до інших володарів, гетьмана мав затверджувати особисто цар – цього разу безпосередньо в Москві, збільшувалася кількість воєвод у містах, київська митрополія мала підпорядковуватися московській тощо. У Березневих статтях, а також у жалуваній грамоті царя питання належності київської митрополії до Константинополя взагалі не порушувалося і не піддавалося сумніву.

З усією певністю можна припустити, що Москва, готуючи такий великий фальсифікат, могла мати відомості, що оригіналів статей, зачитаних на серпневій раді 1657 року, вже не існує. Інакше князь Трубецькой міг передбачати, що у відповідь на сфальшований документ козацька старшина подасть справжні статті Богдана Хмельницького.

Цей документ, як і Березневі статті, не дійшов до нас в оригіналі. Він не зберігся також навіть у чернетках. Копії й передруки цих 14 статей у науці робилися зі статейного списку Олексія Трубецького. Цікаво, що ці “Статті Богдана Хмельницького” вважали автентичними аж до кінця ХІХ ст., поки російський історик Петро Шафранов після ґрунтовного археографічного аналізу й порівняння обох документів не викрив фальсифікат.

Інша тогочасна фальсифікація, про яку писали у звіті Бутурліна і яку культивували історики, особливо у зв’язку з 300-літнім ювілеєм Переяславської ради у 1954 році, стосувалася велелюдності самої ради. Це вилилося в гіпертрофовані ідеї про так звану “споконвічну мрію” українського народу возз’єднатися зі своїм “старшим” братом – російським народом.

У 1920-х роках український історик В’ячеслав Липинський писав про чітке розрізнення умови в Переяславі та переяславської легенди, через призму якої ця умова часто сприймалася і сприймається досі. Початок переяславської легенди він виводив з епохи Руїни, а після Полтавської битви і знищення Мазепи вона набрала таких форм, які потім існували століттями.

За цією легендою, “малоросійський народ” приєднався до одновірної Росії, де у ХІХ столітті термін “одновірної” було замінено терміном “однонаціональної”. Це лягло в основу теорії “воссоединения Руси”. Ми легко можемо натрапити сьогодні на рудименти цієї ідеологеми у висловлюваннях російських політиків чи навіть на побутовому рівні, коли стверджується, що українці та росіяни – це один народ. Такими твердженнями сучасна російська політика стосовно України, без сумніву, сягає своїми коренями у минуле, щонайменше до середини XVII ст. Отож, будь-яка спроба оцінювати події Переяславської ради 1654 року крізь призму цієї легенди не буде мати жодного успіху й не прийнятна.

– Яку мету переслідував Богдан Хмельницький та Олексій Михайлович, проводячи Переяславське раду й укладаючи пізніше Березневі статті?

Богдан Хмельницький і Олексій Михайлович вкладали різний зміст у питання підданства України. Для українського гетьмана – це був спосіб знайти надійного військового союзника у війні з Річчю Посполитою, а також спроба об’єднати всі українські етнічні землі в адміністративно-територіальному устрої Війська Запорозького.

Московська держава мала свої пріоритети. Починаючи з кінця XVI століття, тривала її багатолітня боротьба зі Швецією за Балтику, існували суперечності з Річчю Посполитою за повернення територій, втрачених за Поляновським договором 1634 року. Тож цар хотів розширити свої володіння у Великому князівстві Литовському, Інфляндії та інших землях.

Належність України до Московського царства зміцнювало його як політично, так і ідеологічно. Не випадково Османська імперія, наприклад, висловлювала свої побоювання у 1654 році у зв’язку з великим наближенням московських кордонів до її території.

Однак суперечності між Україною і Москвою виявилися вже невдовзі після подій у Переяславі. Насамперед у самому 1654 році курс на війну з Яном Казимиром Москва підтримала лише в пріоритетному для неї напрямку – смоленському та білоруському. Кампанія ж на західні землі – до Львова та Любліна – була організована лише 1655 року. Це, звичайно, викликало невдоволення у Хмельницького.

Найбільші ж проблеми з’явилися, коли Олексій Михайлович у 1656 році розпочав курс на примирення з Річчю Посполитою проти Швеції, якій він у травні оголосив війну. Тобто те, заради чого Богдан Хмельницький 1654 року укладав угоду з Олексієм Михайловичем, аби мати союзника проти Речі Посполитої, набирало протилежного значення.

У результаті 3 листопада 1656 року було укладено московсько-польський Віленський договір. Це став перший з договорів між Московською державою і Річчю Посполитою, в результаті яких протягом наступних тридцяти років Україна була поділена на Лівобережну і Правобережну. У відповідь на таке зближення Москви та Речі Посполитої Україна уклала угоду з трансільванським князем Юрієм ІІ Ракоцієм. Трансільвансько-шведський договір у Радноті від 6 грудня 1656 року остаточно сформував антипольську коаліцію, до якої входило також і Військо Запорозьке.

Наступного року почалося вторгнення семигородського князя до Речі Посполитої за участі корпусу запорозьких козаків на чолі з полковником Антоном Ждановичем, яке, зрештою, закінчилося поразкою влітку 1657 року.

– Якими є наслідки Переяславської ради та її оцінки з погляду права?

Укладаючи союз із Московською державою у війні проти Речі Посполитої, Богдан Хмельницький не оформив українсько-російські відносини з чіткими правовими нормами, які існували на той час.

Візьмімо, наприклад, такий факт, що представники Бутурліна роз’їхалися українськими містами приймати присягу в січні й лютому, а умови про підданство обговорювали в Москві лише в березні.

Вже з кінця ХІХ ст. історики намагалися визначити історико-правові основи або ж юридичний характер угоди 1654 року: чи це була персональна унія з царем, реальна унія, інкорпорація, васальна залежність гетьмана від царя тощо. Українські історики сьогодні схильні вважати, що це був військовий союз, який досягався за допомогою форми васалітету на основі збереження та розширення автономних прав Гетьманщини.

Остаточно відомо, що гетьман робив це за тією самою схемою, за якою укладав перед тим Зборівський договір з Яном Казимиром. Не випадково у лютому 1654 року разом з 23 договірними статтями Хмельницький посилав Олексієві Михайловичу документи Зборівської угоди. Така сама процедура лягла в основу укладення Березневих статей і царської жалуваної грамоти 1654 р.

Після ухвали Березневих статей у Москві в Україні не відбулося їхньої ратифікації. Хмельницький не повідомив про них ані відповідними універсалами, ані на раді, якої не скликав. Про їхній зміст козаки дізналися лише після смерті Хмельницького. 1657 року на вимогу козацької старшини Іван Виговський у присутності Юрка Хмельниченка та московського посла зачитав зміст 11 статей.

У роки Руїни почалося відверте обмеження автономії Гетьманщини, що дуже сильно стало відчутно на початку XVIII століття. Остаточна ліквідація Гетьманщини відбулася за Катерини ІІ. У цей період були запроваджені намісництва, українській старшині надано привілеї російського дворянства, а Україна була повністю інкорпорована до складу Російської імперії.

– Які уроки можна б винести сучасниками від тих подій?

Кажучи сучасною мовою, Москва вже у XVIIстолітті намагалася нав’язати “русский мир” в Україні. У той час вона це зробила, зокрема й шляхом фальсифікації Березневих статей. Нікчемну вартість договорів з Росією на сучасному етапі ми побачили 2014 року, коли вона шляхом війни порушила суверенітет і територіальну цілісність нашої держави. Тому сучасні українські політики, які заявляють про переговори з Росією, повинні мати на увазі, що Росія своїх договорів не дотримується, надто у відносинах із Україною, і намагається обмежити їхнє виконання. Переяславська рада 1654 року – це дуже добрий приклад для цього в історії, а історія – це вчителька життя.

Не менш важливі уроки тих подій можна взяти й для сьогоднішніх українсько-польських стосунків. У XVII столітті війною між Річчю Посполитої, Україною і Кримським ханством скористалася насамперед Московська держава. Як наслідок – через століття-півтора з карти світу на тривалий час зникли і Україна, і Річ Посполита, і Кримське ханство. Після третього поділу Речі Посполитої Варшава відійшла до Російської імперії.

Сьогодні Росія знову зацікавлена в новому протистоянні двох сусідніх країн, використовуючи будь-яку нагоду для цього. І Польська держава, яка нині часто загострює конфлікти з Україною на основі національної історичної пам’яті, конче повинна про це пам’ятати. Особливо, коли в Україні, тобто біля кордонів самої Польщі, триває війна з Росією.

Спілкувалася Вікторія Доскоч.

Статтю створено у співпраці та за підтримки Фонду “Великий льох”.