П’єса “100 тисяч” святкує ювілей, а українські чиновники – нові зарплати

130 років тому вперше було опубліковано п’єсу “Сто тисяч” про патологічно зажерливих українців. Карпенку-Карому вдалося передбачити події 2020-го…

Ювілей чи не найпопулярнішої п’єси драматурга збігся з найбільш обговорюваною нині подією – як депутати Верховної Ради заговорили про зарплату у сто тисяч, а міністри – і взагалі підвищили собі платню до півмільйона. Такий символічний збіг обставин зауважив режисер та актор Олександр Мірошниченко (псевдонім – Олександр Вітер).  Як і годиться людині творчої професії, тему депутатської зарплати використав для пропаганди української культури. І в такий спосіб нагадав українському суспільству не лише про ювілей п’єси, а й про актуальність її тематики.

Про драматургію як своєрідну діагностичну модель…

– У мене є улюблений приклад – римська історія. Якось зі здивуванням прочитав, що коли римляни захоплювали Єрусалим, вбивали людей, нищили храми, то пояснювали це спробою захистити інтереси латинізованого населення. Відтоді минули епохи, а в Україні сьогодні фактично ситуація один в один. Тішить лише, що кожна імперія рано чи пізно, але обов’язково зазнає падіння. Я до того, що ні люди, ні мотивації не змінюються. Повторюється не лише історія України, а й сюжети. Тому п’єси драматургів, написані 100 чи 1000 років тому, актуальні й сьогодні. Форма дещо інша, а людські проблеми, про які писав Шекспір чи Софокл, ті самі. Драматургія – це своєрідна діагностична модель суспільства, яка завжди випереджала час.

Про основні паралелі між п’єсою та сучасними подіями, крім уже символічної депутатської зарплати в 100 тисяч…

– “100 тисяч” – це про завжди актуальне. Це про людей, які живуть у світі своїх фантазій. Про багатіїв, які багатіють за допомогою наймитів, натомість шкодують для них шматка хліба. Про бездуховність людини, засліпленої жадобою наживи. Це погляд автора на сіру аморфну масу, яка ніби й хоче щось змінити в житті, проте нічого не робить. Ніби син Герасима і хоче одружитися з Мотрею, а зрештою робить так, як наказує його батько. І таких, як він, – більшість. І лише один єврей (від авт. – у тексті зазначається як Невідомий) стоїть осторонь, але робить як йому краще. Чимось нагадує Коломойського.

Не обійшов автор і завжди актуальне питання землі. Мати власну землю – це в генетиці українців, які за своєю природою є індивідуалістами. Тому в нас колгоспи спочатку обернулися для українців терором, а згодом і взагалі не прижилися. Натомість ідея колгоспів, яку запропонував єврейський соціаліст, добре прижилася в Ізраїлі. Це в ментальності, євреї – один за одного, а українці більше індивідуалісти, самі за себе.

Про холодильник і те, як він розвалює державу…

– “100 тисяч” також про людей, для яких правила життя диктує холодильник. Ніби нічого поганого в цьому немає. Маленька людина дбає про своє щастя та не думає про загальні речі. Але коли такі люди починають домінувати в державі – держава розвалюється. І завдання цивілізованого суспільства – створити запобіжники, аби сіра маса не могла вирішувати кардинально важливі для країни речі.

“Парижа немає, бо я його не бачила”

– У п’єсі йдеться про людей, які живуть у нафантазованому ними ж світі. Люди повелися на фальшиве та красиво обіцяне, а їх ошукали. Кінець їхніх химер трагічний, що, до речі, не характерно для жанру комедії. Для головного героя п’єси трагедія ж не в грошах, а саме в тому, що його ошукали. І ось питання, що робити із цими відсотками, яких ошукали вже в нас час, які помилилися у своєму виборі. Фактично вони нічого ж поганого не хотіли, вони лишень повірили в казку. І що швидше ці відсотки зрозуміють, що вони помилилися, то швидше Україна зможе піти далі, а не повернеться назад. І тут треба працювати не лише через мову статистики, аргументів чи переконань. Бо така категорія запевнятиме, що не розуміє, не бачить. “Парижа немає, бо я його не бачила”, – казала Коробочка, героїня Гоголя.

Про Іловайськ треба розповідати через кіно

– Я мав честь зніматися в кінострічці про Іловайськ і зробив важливий висновок. Про такі події треба знати не лише через новини, а насамперед через емоції, які дає кіно, музика, мистецтво, звісно, українське. Так формується патріотизм. А що роблять в Україні? Згортають всі українські проекти. Українське кіно лише почало заходити, українці тільки-но почали відчувати себе частиною цієї культури, українська мова стала нормою. А цю норму потихеньку забирають, аби ми знову забули своє українське. Закрили зйомки двох фільмів про голодомор, про Лесю Українку, Олену Телігу. Натомість ці гроші пішли на якісь комедії. Ось вам й ідеологія. А культура ж – це значно глибше за пости в соцмережах.

Хутір “Надеждовка”, або Українське кіно не просто згортають, його підміняють на російський продукт…

– Сьогодні проблема ж не лише в тому, що згортають українське кіно та музику. Їх заміняють на російськомовний продукт із потрібними для Росії наголосами. Росія ж ніколи, а тим паче зараз, не економила на пропаганді. Був український серіал – стане російським. Звучало більше української пісні, тепер буде російська. Більшість навіть не помітить цього. І це найстрашніше. Дуже мало часу минуло. Це ще не встигло закріпитися. До речі, Карпенко-Карий завжди свої твори підписував – хутір Надія, а “Сто тисяч” чомусь підписав – хутір Надеждовка…