Окуповані території: чи потрібен Україні досвід Молдови і Грузії

Молдова, 1991 рік. Російська пропаганда масово поширює тезу, що Придністров’я годує всю Молдову, штучно роздмухує мовне питання, а підконтрольні місцеві еліти виконують вказівки Кремля. Далі – бунт завезених з Москви чи підтримуваних нею феодалів проти уряду Молдови. Протягом 4-місячної війни загинуло понад 1200 людей. Результат – ухвалений закон про особливий статус окупованих територій. Мирне врегулювання триває 27-й рік безрезультатно. Придністров’я є повністю підконтрольним РФ.

Грузія, 2008 рік. Гаряча фаза війни в Південній Осетії: проти грузинських військ на боці осетинів відкрито виступила російська армія. Відбулося локальне загострення в одному з районів непідконтрольної Абхазії – загони невизнаної республіки та російські найманці (у російській пресі– «добровольці») розпочали атаки на грузинські позиції у Кодорській ущелині. Результат – Грузія втратила контроль над південною Осетією та Абхазією. Державна стратегія декларує мету реінтегрувати території і населення в єдиний конституційний простір Грузії мирним шляхом. На практиці відбувається протилежне – інтеграція окупованих територій до Росії. 80% населення мають громадянство РФ.

Придністров’я, Абхазія та Південна Осетія, Нагірний Карабах, Сомаліленд, конфлікт у Східній Україні – список спірних територій та невизнаних держав можна продовжувати, адже сьогодні у світі їх є десятки. Вони проголосили незалежність, вони не визнані або майже не визнані іншими державами, однак намагаються позиціонувати себе як суб’єкти міжнародної політики.

Більшість експертів погоджується, що “сірі зони” на мапі світу – це джерело агресії. Проте ці утворення не могли б вижити, якби не мали так званої держави-покровителя. Як же зробити утримання окупованих території складним для агресора? Як попередити утворення нових “сірих зон” у світі ?

Ці теми є чи не найскладнішими. Адже ставлять запитання, від відповідей на які залежить мирне майбутнє країн.

У чому феномен “де-факто держав”?

Квазідержави не виникають спонтанно. Для того, щоби це сталося, має зійтися декілька основних факторів. А саме – глибока суперечка, сприятливі умови та нерідко – зовнішня допомога. Конфлікт не виникає в один момент, він може вичікувати певних сприятливих умов.

Тут виникає два логічні запитання: як “сірі зони” можуть “жити” так довго і як вони намагаються у щось розвинутися? Експерти виокремлюють одну спільну рису: окуповані території не могли б вижити, якби не мали так званої держави-покровителя.

Професорка Інституту міжнародних відносин і політичних наук Вільнюського університету Довіль Якнюнайте, яка була однією із спікерів Львівського Безпекового Форуму 2018 року, погоджується, що “сірі зони” є невизнаними державами, які насправді абсолютно залежні від іншої держави, адже існувати без сторонньої підтримки ззовні вони просто не могли б:

“Не таємниця, що Росія надає патронат не одній такій державі. Є й інші приклади – Нагірний Карабах, який підтримує Вірменія. Тобто в будь-якому випадку невизнана територія не може вижити без сторонньої підтримки”.

Як знайти вихід із безвиході?

Молдова вже майже 3 десятки років має справу з російською агресією, зокрема – військовою. Мова йде про Придністров’я.

У межах мирного врегулювання країна ухвалила закон про особливий статус окупованих територій, підтримує економічні зв’язки та ліберальну політику щодо населення окупованих територій. Мирне врегулювання триває вже 27 рік. Безрезультатно. Придністров’я є повністю підконтрольним Росії через армію. 50% населення квазідержави мають громадянство РФ.

“Ми 27 років маємо справу з російською гібридною агресією, але влада цього не визнає. Лише у 2017 році Конституційний суд прийняв рішення, що частина території Молдови була окупована і що там є окупаційні війська Російської Федерації, – розповідає Росіян Василої, експерт з безпекових питань в Інституті розвитку та соціальних ініціатив (Молдова). – Після цього рішення ми очікували, що парламент та уряд ухвалять зовсім інші нормативні акти, закони, урядові постанови. Але цього не сталося.

Натомість національна влада включила питання іноземних військ на території Молдови і це питання мало бути обговорене на засіданні Парламентської асамблеї. У червні цього року була прийнята резолюція про війська, які можуть бути розміщені в Молдові. Бо насправді Молдова не наполягає на тому, що в країні присутні російські окупаційні війська…

У 2016 році російські окупаційні війська організували 48 військових навчань у Придністров’ї, у 2017 році – 150, а у 2018 році ця цифра вже становить 200 військових навчань. Ви запитаєте, якою була реакція молдовської влади? Відповідь проста – був лише прес-реліз, в якому національна влада висловила занепокоєння через ці навчання”.

Зі слів молдовського експерта, Інститут розвитку та соціальних ініціатив зробив комплексний аналіз російських військ в Молдові, адже під прикриттям миротворчої місії Росія сформувала агресію. Відтак – закликав Україну не повторювати помилок Молдови в цьому аспекті:

“Упродовж останніх трьох років ми спостерігаємо черговий розвиток і переформатування російської військової стратегії. Тому в мене є рекомендація для колег з України: не повторюйте тих помилок, які зробили ми в Молдові”.

Стан Південної Осетії та Абхазії, Придністров’я спочатку називали тимчасовим, однак поступово цей стан стабілізувався.

А що ж в Україні? У нас не заморожений конфлікт, навпаки, триває гаряча його фаза. Мова тут і про окупований Крим, який став базою для російських крилатих ракет, і про збройний напад Росії на корабельну групу ВМС України у Керченській протоці Азовського моря, і про Донбас. Де чи не щодня гинуть українські військові та цивільні.

За офіційними даними, за період бойових дій на Донбасі з 14 квітня 2014 року до 15 травня 2018 року загинули 2725 цивільних осіб, без врахування жертв Боїнгу МН17. Окрім того, загальна кількість цивільних осіб, які зазнали поранень у зв’язку зі збройним конфліктом, становить від 7 до 9 тисяч. З 2014 року до березня 2018 року від російських куль загинули 2378 українських військовослужбовців.

Чи може Україна піти шляхом Молдови, яка не визнавала військово-окупаційної проблеми, та ще й запровадила так звану політику “малих кроків” з реінтеграції не територій, а людей? Чи може Україна піти шляхом грузинської концепції мирної реінтеграції територій, яка призвела до ще більшого відторгнення?

Українська журналістка і політолог Наталія Іщенко переконана: це два різні приклади, як Україні не робити треба:

“У Молдові відбувається повзуча реінтеграція цього анклаву. Що стосується Грузії, то там за підтримки міжнародної спільноти реалізується програма мирної реінтеграції територій. Ця програма спровокувала ще більше відторгнення окупованих територій.

Щойно Грузія ухвалила відповідні закони, рішення, почала втілювати в життя програму наближення цих територій, Росія зробила дуже жорсткі кроки “відрізання” цих територій від Грузії. Навіть візуально це видно. Вони почали будувати кордони. На кордонах Абхазії та Осетії немає своїх прикордонників. Там війська ФСБ, тобто прикордонники Росії. Офіційно вони там стоять. Вони це зробили, коли Грузія нібито намагалась мирно реінтегрувати. Отримали зворотний ефект.

В Україні громадянське суспільство, політики просто не дали цього зробити. Але зараз російські пропагандисти напряму почали писати: “Чому українці не поводять себе, як грузини?”

Якщо б ми змирилися в 2014-му після Іловайську або в 2015-му після Дебальцево, цей план був би реалізований. Але ми почали пручатися, і цього не сталося. І я думаю, що зараз шансів на реалізацію цього сценарію менше, ніж у 2014-2015 роках”.

Тому важливо, щоб паралельно зі зростанням військової сили країни зростали ресурси для контрпропаганди. Адже Росія веде потужну інформаційну війну з Україною. І тому так важливо сформулювати політику держави щодо подолання ворожої пропаганди на окупованих територіях, а також у прилеглих підконтрольних територіях.

Зараз на окупованих територіях є різні категорії людей, щодо яких Україна має виробити чітку політику:

• колаборанти Росії, які брали участь у бойових діях та в діяльності військових адміністрацій;
• люди, які працювали для підтримки російської пропаганди на окупованих територіях (вчителі, які розповідали дітям про хунту і бандерівців);
• цивільне населення, яке залишалося проживати на окупованих територіях та не брало активної участі в суспільних, політичних та військових процесах;
• також не треба забувати про 2 мільйони внутрішньо переміщених осіб, а скоріше б сказати біженців.

Очевидним є факт, що примирення не можливе без покарання, однак громадяни, які стали заручниками ситуації, мають отримати від держави гарантії безпеки.

Також окуповане населення має відчути зростання рівня життя в Україні порівняно з окупованими територіями.

Для проведення успішної політики щодо окупованих територій Україні важливо відновити економічну та політичну стабільність на підконтрольній території, реформувати державне управління, забезпечити правосуддя та подолати корупцію. Очевидно, що цей процес не є простим, з огляду на глибину викликів, з якими зіштовхнулася Україна через олігархізацію економіки та політики. Однак просування України на цьому шляху дозволить втримати створені міжнародні альянси стримування Росії, переконати міжнародних партнерів у правильності їхніх кроків щодо продовження санкцій у зв’язку з російською агресією.

Тому важливою залишається скоординована міжнародна політика щодо так званих сірих зон та напрацювання міжнародних рішень для відновлення системи міжнародної безпеки.

Очевидно, що, витративши такі великі ресурси на війну в Україні та підтримку окупаційних режимів, Росія не зупиниться у намаганні використати ці території як важіль впливу на Україну та стримання її подальшої європейської та трансатлантичної інтеграції.

Після невдалої швидкої війни в 2014-му Росія вже неодноразово намагалася використати для цього інші інструменти гібридної війни – змушувала Україну до прямого політичного діалогу з ватажками ДНР/ЛНР у Мінську й у такий спосіб легалізувати стасус невизнаних квазідержав, запровадити особливий статус окупованих територій у складі України, але під фактичним контролем Росії; застосовувала торгівлю вугіллям з окупованими територіями як спосіб економічного узалежнення від окупованих територій; вводила міжнародні підконтрольні Росії миротворчі місії у зону проведення бойових дій.

Україні сьогодні важливо вчасно розпізнавати та відбивати ці та наступні атаки російської гібридної агресії. А ще важливіше – розуміти, що в сучасних умовах війни ведуться не за території, а за економічні, геополітичні та політичні впливи. А тому повернення окупованих територій на умовах агресора означатиме сучасною мовою війни – капітуляцію.