“Не лише Путін, а й російська еліта та опозиція вірять, що українці – це фейк-ньюз”

Що спільного між Україною та Ірландією, про національну ідентичність та чому українцям не варто сподіватися, що війна швидко закінчиться.

Інтерв’ю зі спікером Львівського Безпекового Форуму – британським і канадським політологом з питань української політики, економіки та безпеки Тарасом Кузьом.

– Нині Ви активно презентуєте в Україні свою нову книгу “Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет“. Як можете коротко проанонсувати написане?

– Моя книга про важливість питання національної ідентичності, яке сьогодні в Україні слід вивчати на державному рівні. Українцям треба науково пояснити, чому росіяни їх зневажають і досі не сприймають Україну як самостійне державне утворення. Таке ставлення – ще від часів Переяславської ради.

Росія ніколи не ставила питання про існування Грузії чи Естонії як окремої нації. Попри агресивну політику щодо цих країн, вона визнає ці нації і не називає їх фейком. З Україною все інакше. Розумієте, це ж не лише Путін, а й російська еліта і навіть опозиція досі щиро вірять, що Україна – це лише частина російського народу, це брати. Мовляв, ми народилися разом і  маємо бути разом.  Тому й не погоджуються із вашою незалежністю. Вони досі не розуміють, на якій підставі ви маєте бути окремою нацією.

За часів СРСР було трохи краще, бо тоді, бодай, визнавали, що українці, білоруси та росіяни – це окремі народи. А нині ставлення до українців ще гірше. Ми всі руські й маємо бути разом. Тому питання національної ідентичності є дуже важливим у здобутті перемоги в цій війні.

– Таке ставлення росіян до української ідентичності є наслідком багатовікової пропаганди. На думку істориків, першою спробою нав’язати українцям “русский мир” стала ще  Переяславська рада. Але як сьогодні, у пік інформаційних воєн і тотальних маніпуляцій свідомістю, донести через книжку правду і самому не стати носієм пропаганди та фейку?

– Тут усе просто. Я неодноразово приїздив в Україну і був на війні, востаннє в червні. Я спілкувався із солдатами та волонтерами. Бачив місцеве населення. Особисто знаю кіборга, який захищав Донецький аеропорт і є глибоким патріотом, але розмовляє російською.

Я на власні очі бачив, як змінюється українська армія, якою вона була на початку 2015-го та якою є нині. Та за самим зовнішнім виглядом і організованістю вже відчутно, що це сила, справжня армія незалежної країни. Та й самі волонтери зізнаються, що вже значно менше привозять речей на фронт. А ще 5 років тому привозили від води і речей до зброї. Тобто все. Свою книгу я писав як наукову, використовуючи дуже багато джерел інформації і, звичайно, першоджерела.

– Перед написанням книжки Ви записали близько 300 інтерв’ю. Що найбільше запам’яталося?

– Мені було цікаво почути і зрозуміти для себе, чому українські жінки, часто пенсійного віку, які до війни навіть не чули про громадську діяльність, стали волонтерами. Вони зізналися, що в кожної з них на війну пішов родич, знайомий, сусід. Що війна стала ближчою, ніж вони думали.  Тому не могли  сидіти вдома і нічого не робити. І це так зворушливо та сильно. Їхня підтримка, зокрема і тих українців, які відсилали на фронт навіть дитячі малюнки, є дуже важливими для солдатів. Бо все таки оцей розрив – на сході України йде війна, а в Києві жодних її ознак – дуже відчутний і болісний. До речі, багато хто із цих жінок, як і захисників, є російськомовними, багато таких, які свідомо почали розмовляти лише українською.

– То все-таки мова має значення ?

– Я вважаю, що від російської агресії насамперед дуже постраждало російськомовне населення. Значна його частина тепер не скаже, що росіяни та українці – це брати. Нині, коли в країні війна, українцям треба зробити вибір, якою мовою їм спілкуватися. Сьогодні я вільно в Україні послуговуюся українською мовою і знаю, що з неї не сміятимуться, як це було ще 20 років тому. І не змушуватимуть мене переходити на російську. “Говорите по-русски”, – казала 1992-го року мені касирка в Сімферополі. Я вважаю, що це були прояви сепаратизму. Але я знаю також російськомовних українців, які воюють на сході України. До речі, росіяни апріорі не розуміють, як російськомовний українець може бути патріотом своєї держави. Там узагалі особливе ставлення до питання націоналізму.

– У своїх дослідженнях Ви наголошуєте, що російський націоналізм суттєво відрізняється від українського й більше нагадує британський імперіалізм?

– Так, російський націоналізм особливий. Росіяни навіть не підписали 1991 року декларацію про незалежність. Російські націоналісти відверто толерували радянський режим. А радянська система його всіляко заохочувала, бо не вважала загрозою для єдиної держави.

Їхні націоналісти не виступають проти сталінського режиму, не критикують режим СРСР і не хочуть викинути російську імперію за борт.  Російський  націоналізм – це імперський націоналізм. Щось схоже до британського націоналізму, який дуже довго не визнав незалежності Ірландії, звинувачуючи її навіть у тероризмі. Україна сьогодні десь більше нагадує ірландців, які десятиліттями воювали та відстоювали свою незалежність.

– Ваші прогнози щодо України?

–Не сподівайтеся, що війна скоро закінчиться. Ірландцям знадобилося десятиліття, аби Велика Британія їх визнала незалежними. Українцям буде ще складніше. Не лише Путін сприймає Україну як фейк. Так думає значна частина росіян та російської еліти. Ця війна має дуже глибокі корені, бо зачіпає питання національної ідентичності. Тож думати, що це швидко закінчиться, дуже наївно.

Цікаво, що в Росії давно казали, що перебувають у стані війни із Заходом. Але Захід не хотів у це вірити. Переконався в цьому лише 2014-го  року.

Розмовляла Вікторія Доскоч

Головне фото – www.belrynok.by