Маріуполь: жива рана України та другий Нюрнберг для цивілізованого суспільства

Маріуполь. Майже півмільйонне місто на березі Азовського моря. Форпост української незалежності. Тут добре знають, що таке “рускій мір” ще від 2014 року, коли у східні регіони України вперше за часів незалежності прийшли “асвабадітєлі”. Тоді маріупольці були місяць під бойовиками самопроголошеної ДНР і навіть пережили псевдореферендум. Та попри неоднозначну ситуацію, таки зуміли вигнати із міста та влади сепаратистів і російських окупантів. Вигнали. Знову стали українським містом. Живучи найближче до окупанта, маріупольці примудрилися розвиватися, приймати туристів. Місто впевнено тримало статус центру промисловості України. Залишалося одним із важливих портових місць та що важливо – було українським.

Сьогодні Маріуполь знищено на 80-90%. Не в змозі перемогти українську армію, не вибачивши проукраїнської позиції міста, російські окупанти знищили інфраструктуру Маріуполя, розстрілюють людей, кидають на мирне населення авіабомби, блокують гуманітарну допомогу. Вбитих сусідів маріупольці ховають у братських могилах, бо на цвинтар нікого не пускають росіяни. У лікарнях на підлозі лежать мертві діти, бо нема де і коли їх ховати. Для всього цивілізованого світу Маріуполь – це другий Нюрнберзький процес.

“Путін, іди геть!”, “Росія – країна агресор”

Маріуполь за кілька днів до 24 лютого

За кілька днів до початку повномасштабного вторгнення маріупольці першими забили на сполох. Вийшли на перші мирні акції ще 21 лютого, коли російський президент оголосив про визнання росією “незалежності” незаконних збройних угруповань “ДНР” та “ЛНР”, а згодом – про введення регулярних російських військ на території, контрольовані російськими гібридними силами на сході України.

Одразу після цих заяв населення Маріуполя – активісти, жінки із дітьми, працівники театру, люди похилого віку і звичайні городяни зібралися біля тоді ще цілого культурного центру всієї області – місцевого драматичного театру. За яких два тижні на нього, на мирних людей у підвалі, окупанти скинуть авіабомбу.

Люди зібралися, бо розуміли: вони стануть однією з перших цілей ворога. Адже неукраїнський Маріуполь дасть росії контроль над одним з найбільших українських портів, а також створить суходільний коридор між Кримом та сепаратистськими територіями на Донеччині та Луганщині.

Ще до початку вторгнення маріупольці публічно заявили, що готові виходити на акції щодня, доводячи, що Маріуполь – це Україна, а Росія – країна агресор. І квітів для нього Маріуполь не має.

Окупант їх не почув або не хотів чути. Натомість знищив місто. А тих, хто дивом вижив, тримають у блокаді.

Блокада Маріуполя. Гірше за Ленінград в часи Другої світової

Станом на 13 березня в Маріуполі, за офіційними даними, загинуло понад 2 300 людей. Багато хто перебуває під завалами, тож навіть така страшна цифра є дуже приблизною. І її сміливо можна множити навіть на два, зізнається заступник міського голови міста.

За його словами, із виявлених тіл ідентифікують 70%. Ховають маріупольців у центрі в міському саду, бо на околиці та на цвинтарі не пускають окупанти. Гасити пожежі, які спалахують від потрапляння снарядів у будинки, нема чим – окупанти розстріляли майже всі машини ДСНС. Кому вдалося вижити, перебувають у блокаді.

Росіяни, які й сьогодні вдають, що оплакують блокадний Ленінград, створили в українському Маріуполі в рази гірші умови – без води, їжі, ліків, медичної допомоги, натомість з регулярними обстрілами. Тому логічне запитання поставив президент України: “Чим блокада Маріуполя відрізняється від блокади Ленінграда в роки Другої світової війни?”

Росіяни не розуміють, чому маріупольці залишаються вірними Україні

Проукраїнська позиція Маріуполя, багатотисячні безстрашні акції в українських містах Південного регіону України не вкладаються у світогляд російського окупанта і тих мільйонів росіян, які спостерігають за війною в Україні. Вони фактично знищили Маріуполь, вбили кілька тисяч маріупольців, навіть кинули 500-кілограмову бомбу на маріупольський драмтеатр, біля якого виразно написали “Діти”. Знищили, але так і не зрозуміли, чому ж українці лишаються вірними Україні.

Любові до рідної української землі росіяни із відомих причин не розуміють. Як і того, що українці звикли до свободи – свободи слова, свободи вибору. Тому і вимагають під дулами автоматів на багатотисячних акціях відпустити захоплених активістів чи мерів. Чому? Бо вони самі їх обирали на виборах. І тільки вони мають право їх переобрати. І це право вони нікому не переадресовували. Недаремно ж, за висновками експертів, два роки тому в Україні фіксували безпрецедентну довіру до місцевих голів, що стало феноменом виборів 2020 року.

І як результат – ніхто з місцевої влади не перейшов на ворожий бік. Місцеве самоврядування залишається українським. І наразі виправдовує той кредит довіри, який українці дали на чесних і демократичних виборах.

В Україні зуміли громадам дати свободу, зокрема фінансову. І можливість самим господарювати на своїй землі. Попри низку побоювань, гострих дискусій і застережень, реформа децентралізації таки дала громадам право бути більш самостійнішими і не віддавати більшість зароблених коштів у спільну державну скарбницю. Ось вам свобода, ось довіра від держави, яка окупилась для держави у складну годину. І ось вам, якщо хочете – демократія. Те, про що знає цілий світ, але не наш ворог. У росії громади не мають такої самостійності і права голосу. Там рішення приймають одноосібно.

Історично росіяни звикли до царювання та підданства, вони не розуміють, що таке право, зокрема на самоврядування. Тому і дозволяють, аби ними керувала 20 років поспіль одна людина. Навіть якщо це президент і його посада – виборна.

Сподівання ворога розбиваються об такі міста як Маріуполь – форпости української незалежності.

6 березня 2022 року Маріуполю присвоєну відзнаку – місто-герой за масовий героїзм та стійкість громадян. Тут патріотизм сформований і набутий як імунітет, ще від козацьких часів, коли і було засноване місто. Кілька століть тому на місці сучасного Маріуполя запорозькі козаки звели вартовий пост Домаха, який захищав місцевість від нападів татар. Сьогодні, вже ХХІ ст., а сучасний Маріуполь знову виборює право жити та господарювати на власній землі.