«Конституцію приймали, коли до Києва підтягували війська»

Чому Конституцію 1996 року дописували за одну ніч? Чому Крим не зробили однією з областей, а автономією? А також про те, як вийшло, що розділ права та обов’язки людини став унікальним у світовій практиці – відповіді на ці запитання Інститут Просвіти знайшов, поспілкувавшись з дисидентом, очевидцем і одним із авторів нині чинної Конституції Михайлом Косівим.

Це правда, що 1996 року, коли Україна була вже незалежною, Ви приймали Конституцію фактично під загрозою державного перевороту?

Події 27-28 червня дуже пам’ятні. За ними вже історія. Вранці 27 червня мені як члену президії Верховної Ради України і голові Комітету з питань культури і духовності подзвонили із канцелярії голови Верховної Ради України з проханням терміново приїхати. Звичайно, я стривожився. А вже о 17:00, коли президія зібралася, голова Верховної Ради Олександр Мороз повідомив: до Києва підтягують війська, і якщо сьогодні не приймемо Конституцію, то завтра до Верховної Ради нас уже не пустять. А президент України винесе свій варіант Конституції на всеукраїнський референдум. Про те, що за наказом Леоніда Кучми працює спеціальна Конституційна комісія, ми знали. Їхнім завданням було написати Конституцію, згідно із якою вся влада в Україні повністю підпорядковувалася б президентові. І це була неабияка загроза для України: а ну ж бо президент вирішить чи його змусять повернути Україну до Москви. Так почалася історична ніч.

Суттєво допомогло те, що наша робоча група під орудою Михайла Сироти понад місяць працювала над парламентським варіантом документа. Деякі гострі питання обговорювали годинами. Найважче і найвідповідальніше було переконати ліву частину Верховної Ради – комуністів, бо їх була більшість.

Ми, наприклад, наполягали, що в Україні має бути Конституція, де зважуються різні гілки влади: законодавча, виконавча, судова. Президент повинен бути главою держави. Якщо не буде місцевого самоврядування, забезпеченого конституційними нормами, то ми нормального демократичного суспільства не побудуємо. Логікою мислення та спокійними аргументами ми переконали, що Конституція має бути саме такою. Вважаю, що це була перемога.

А вранці 28 червня, десь після 9-ї години, ухвалили Конституцію України. Тоді вже прийшов Леонід Кучма нас привітати. І не приховував свого здивування, що нам це вдалося.

Крим вже тоді був каменем спотикання. Нині ситуація ще гірша. Чому Крим не зробили областю України, як, скажімо, пропонували націоналісти?

У ту конституційну ніч керівник депутатської групи з Криму сказав нам: «Ми не проголосуємо ні за мову, ані за державні символи, якщо питання Криму не буде винесено в окремий розділ, в якому півострів буде проголошено автономною республікою». Ми погодилися.

Сучасники можуть за це нас засуджувати, але на той час у Верховній Раді більшість була комуністичною і ми розуміли, що без їхніх голосів Конституцію не ухвалимо. Таким був компроміс. Звичайно, ми взяли на себе велику відповідальність. Та хто знає, що було би сьогодні з Україною без тих компромісів.

Українську Конституцію визнано однією із найдемократичніших у світі. Ви сподівалися на такий результат?

Україна – чи не єдина держава у світі, яка після століть несвободи та колоніальної асиміляції спромоглася відновити свою державну незалежність. Найбільша за територією в Європі країна більшу частину своєї історії була в неволі, але постійно боролася за право на власну державу, мову, культуру. Тож, створюючи Конституцію, ми детально виписували те, що для інших держав само собою зрозуміле. Бо там, скажімо, тому, що називається «громадянськими свободами», нічого не загрожувало.

Ми ж внесли у правові конституційні норми абсолютно весь спектр прав, свобод, та обов’язків громадянина. У Конституції навіть є цілий розділ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина». Цей розділ складається із 48 статей і є унікальним у світовій практиці своєю детальністю та досконалістю.

Причому це не лише моє переконання як одного із авторів. Це визнали державні діячі США, Франції, Німеччини, Англії. Я досі переконаний, що ми після тривалих дискусій обрали найкращу для України державну форму правління – парламентсько-президентську. Хоча особисто мені імпонувала ідея націоналістів утвердити суто президентську республіку, як це є у Франції чи США. Та й історично нам це більше підходить: ми ж колись були княжою країною, потім – гетьманською.

Але саме через нелегку історію України ми й обрали форму рівноваги: не віддаючи на 100% жодній владній структурі всіх повноважень. Скажімо, після соціаліста, але державника Олександра Мороза Верховну Раду очолив запеклий комуніст-радянофіл Олександр Ткаченко. Ніколи не забуду, як намагався вкотре запропонувати до порядку денного, а відтак до схвалення проект Закону «Про благодійництво та благодійні організації», над яким я працював із спеціалістами майже два роки. А Ткаченко його «провалює». Я поцікавився в нього, навіщо він це робить, адже в законі закладено шляхетну мету – допомагати людям, які цього потребують. На що він відповів: «А потому шо не надо було союз валять». Це класика московсько-більшовицького жанру. То куди б отакий «керманич» повів Україну, якби наша держава була чисто парламентською республікою?

Про це не варто забувати і сьогодні. Особливо, коли чуємо від деяких політичних лідерів вислови на кшталт «наступні президентські вибори можуть у нас бути останніми, бо ось вони прийдуть до влади і встановлять парламентську форму державного правління з канцлером на чолі». Гадаю, цього не можна допустити.

Українці ще з часів Пилипа Орлика показали неабияку освіченість у створенні державотворчого документа. Нині маємо одну з найдосконаліших Конституцій у світі. Чому ж це не позначається на якості нашого життя?

Знаєте, ніде у світі не можна бути громадянином держави, якщо ти не знаєш мови, історії та законодавства цієї країни. А в Україні Конституцію не знають навіть ті, хто приймає конституційні закони. Вже не кажучи про пересічних українців.

Вважаю, що перш ніж отримати паспорт громадянина України, кожен має складати іспит з мови, історії та правознавства, як це є у Великій Британії, Німеччині, Швейцарії, Ізраїлі, США. І вже через 10 років буде результат, а через 50 – Україна стане іншою. А ще треба починати з дітей. В Україні має бути українська школа.

До прикладу, в Америці суспільство складається із представників усіх національностей, які лише є у світі. Та отримуючи громадянство, всі вони мають знати англійську мову, Конституцію та історію США.

А Ізраїль… Це єдиний в історії приклад, як колись потужну державу було знищено ворогом. А вона через дві тисячі років відновилася. У цієї країни ще трагічніша доля, ніж в України, бо їхній народ вигнали із власної землі. Країна почала відновлюватися лише 1947 року. Нині, щоб отримати громадянство Ізраїлю, треба пройти річний процес абсорбції. І насамперед знати не лише їхню мову ідиш, а й іврит – мову, якою понад два тисячоліття ніхто не користувався.

Якось я запитав, а навіщо це, якщо навіть ваші класики писали на ідиш. Наприклад, в нас, в Україні, Шолом Алейхем. Відповідь мене вразила і надихнула. «Якщо ми не відтворимо іврит, то як ми відтворимо нашу історичну пам’ять і державу, яким 5 тисяч років».

А що в нас? Історії не хочемо знати, питання мови для нас не принципове. Власне тому українцями так легко маніпулювати, зокрема нав’язувати, що Москва – то старший брат. Бо ті, хто знають історію, розуміють, що це не брат і, тим паче, – не старший.

Українці мають зрозуміти, що безрезультатно вимагати поліпшення в будь-якій сфері життя, доки сам не знатимеш і не будеш дотримуватися громадянських прав та обов’язків.

Деякі країни, до речі, досить успішні, не мають конституції. Можливо, річ не в документі?

Так, наприклад, Велика Британія не має. Конституція ж передбачає республіканський устрій. А ця країна – королівство Великобританія. Це справді аж ніяк не впливає на їхню демократію та рівень життя. Можливо, їм і не треба Конституції, бо в них укорінилося «звичаєве право» закону і традиції. Для них правові поняття передалися історично від пращурів.

Нещодавно у Верховній Раді України зареєстрували законопроект, який передбачає кримінальну відповідальність за кнопкодавство. Так ось, свого часу мені довелося спостерігати роботу парламенту Великобританії. Там на підвищенні сидить спікер. Крісла для депутатів розміщено ярусами у формі амфітеатру. Ліворуч від спікера – урядова коаліція, з іншого боку – опозиція. Між ними – прохід. До речі, на відстані простягнутих мечів. Саме цим проходом ходять гвардійці, коли рахують голоси. Річ у тім, що в їхньому парламенті немає електронної системи голосування. Тож голосують руками. І навіть коли депутат підняв би дві руки, його голос – один. А рішення приймають винятково за кількістю присутніх у залі.

Немає своєї конституції Ізраїль. Там переконані, що вона їм не потрібна, бо вони відтворюють державу після двох тисяч років небуття на основі історичних традицій. Натомість у них є сильно розвинута юдейська віра, є Торра, які допомогли народу зберегти свою ідентичність. І є національна монолітність. Це чи не найбільша їхня перевага.

Для України, яку тисячоліттями ділили і колонізували, Конституція – це об’єднувальний фактор, це Основний Закон, без існування якого ми би вже давно розбіглися. А правові норми Конституції внесли стабільність у політичне життя українського суспільства та зміцнили міжнародний авторитет молодої держави. Нам лише треба знати наш державотворчий документ.

Довідка:

Михайло Косів – громадський діяч, український політик, заслужений діяч мистецтв. Народився 28 грудня 1934 року у селі Вільхівка, Рожнятівського повіту, Станіславського воєводства. Народний депутат України п’ятьох скликань. Один із авторів Конституції 1996 року.

Головне фото Романа Метельського / Фотографії старого Львова

Розмовляла Вікторія Доскоч, ГО Інститут Просвіти

*Стаття була опублікована на сайті ZAXID.NET  в межах  спільного проекту “АКТУАЛЬНО” – серії публікацій про найважливіші проблеми українців.