Хрещення Київської Русі: підміна фактів, маніпуляції та історична правда

Про релігійний сепаратизм, підкуп Константинопольського патріарха московськими правителями та офіційне визнання Царгородом Київської митрополії як Церкви-Матері.

Історія Хрещення Київської Русі багата на численні гіпотези, маніпуляції і навіть підміну фактів. Та очевидним є одне – християнство принесло до Київської Русі не лише нову мораль з євангельських заповідей. Насамперед нова релігія «витягла» Київ із небуття та спричинила потужний розвиток у всіх сферах життя Київської Русі, зміцнила її міжнародний авторитет та відкрила можливості для встановлення рівноправних зв’язків із європейськими країнами. А Київ перетворився на оплот православ’я в Східній Європі та став Церквою-Матір’ю для пізніше створених митрополій. Сучасні українці як спадкоємці великої історії просто зобов’язані знати своє минуле. Так швидше дістатися до правди та не стати черговою жертвою ідеологічних маніпуляцій. А вони, як показує час, призводять не лише до перекручення історичної правди, а й до війни.

Про роль християнства як нової моделі розвитку цивілізації Київської Русі та найзухваліші підміни фактів – в інтерв’ю із доктором історичних наук Ігорем Скочилясом.

Ще задовго до 988 року в Києві вже була перша християнська святиня – церква святого Іллі

– Чи правильно історично вважати, що таку велику наддержаву, як Київська Русь, охрестили за рік-два. Чи все-таки до офіційної дати Хрещення – 988 рік – русичі вже приймали християнство?

Це питання одночасно складне й до кінця точно не з’ясоване. Річ у тім, що перші руські історичні джерела – літописи – часто не мали хронологічної сітки, а лише наративні оповіді. Тому відтворити точність дат дуже складно. Науковці зійшлися на символічній і водночас умовній даті – 988 р., коли відбулося публічне масове хрещення киян Володимиром Великим.

Водночас одні історики вважають, що Хрещення було одномоментним актом, інші, навпаки, заперечують це. Втім, і археологічні розкопки, і ті ж літописи переконують, що християнізація Київської Русі – це тривалий процес, який затягнувся щонайменше на кілька століть. Адже мовиться про величезну навіть за сучасними мірками державу, якій за правління Володимира Великого підпорядковувалися всі східнослов’янські землі.

Скажімо, за версією відомого українського вченого Михайла Брайчевського, перше “офіційне” хрещення Русі відбулося ще за часів правління князів Аскольда і Діра, у 860-х роках. Імовірніше, це був особистий вибір найближчого князівського оточення. У такий індивідуальний спосіб охрестилася і княгиня Ольга в Константинополі 957 року. Однак її спроби на початку 960-х рр. запровадити християнство на Русі були невдалими.

До речі, в сучасні західноукраїнські землі християнство прийшло раніше, ніж до Києва. Насамперед це сталося завдяки впливам Заходу, а саме Великої Моравії та Чехії, чиї кордони, згідно із історичними джерелами, простягалися до Бугу і Стиру. Там свою місіонерську діяльність у IX ст. провадили святі Кирило і Мефодій та їхні учні. Сьогодні з кирило-мефодіївською спадщиною пов’язують свою ідентичність окремі церковні середовища на Закарпатті, тим самим заперечуючи чи затінюючи свій зв’язок з київською християнською традицією, започаткованою хрещенням Русі 988 року.

Водночас треба розуміти, що окрім Константинополя і Моравії, були й інші центри, з яких прийшла Христова віра до східних слов’ян. Тож історія із візантійським походженням київського християнства – лише частина правди. На території сучасної України нове віровчення уперше з’явилося, мабуть, у Північному Причорномор’ї. Зокрема на узбережжі Південного Криму, в давньому грецькому поселенні Херсонес, близько 102 року нашої ери загинув мученицькою смертю один із перших римських пап – Климент. А 325 року в першому Нікейському соборі взяли участь два християнські єпископи з теренів сьогоднішньої Південної України – Кадм Боспорский і Теофіл Готський. Ці факти є дуже важливими для нашої історичної пам’яті, з огляду на останні події російської агресії в Україні та боротьбу за незалежність (автокефалію) українського православ’я.

Іншим центром, з якого поширювалося християнство, була Північ, сучасна Скандинавія. Саме звідти до Києва прийшли варязькі дружини і рід Рюриковичів. У “Повісті минулих літ” збереглася недатована згадка про мученицьку смерть за Христову віру двох варягів – Феодора і його сина Йоана. На місці цієї трагічної події князь Володимир Великий пізніше спорудив Десятинну церкву. А першою відомою християнською святинею на Русі був храм св. Іллі у Києві, де молилися і присягали на вірність варяги і русичі ще задовго до офіційного хрещення.

Тож підсумовуючи, можу сказати, що саме завдяки взаємодії греко-візантійської, слов’янської (кирило-мефодіївської) та, меншою міро, латинської християнської традицій Київська Русь стала частиною західної цивілізації.

Дар Христової віри Київ отримав від Константинопольського патріархату

– Розкажіть детальніше, як історично Київ став оплотом християнської віри для всіх східних слов’ян та Церквою-Матір’ю для пізніше створених Литовської, Галицької та Московської митрополій?

На час хрещення і в наступні декілька століть Київська Русь вже була потужною державою, якій підпорядковувалась територія від міста Перемишля на заході – до річки Ока на сході, й від берегів Білого моря на півночі – до Криму і Тмутаракані на півдні. А такий верховний правитель, як Володимир Великий, добре розумів, що язичництво – це ідеологія минулого, а християнство – майбутнє молодої держави. У тогочасному цивілізованому світі східних слов’ян нерідко називали варварами, тим часом християнство в Європі ставало дедалі популярнішим, охопивши весь континент, за винятком Литви. Цей вирішальний цивілізаційний вибір Русі дуже добре ілюструє сюжет “Повісті минулих літ” про вибір віри князем Володимиром – між язичництвом, ісламом, юдаїзмом, західним християнством (латинством) і візантійським православ’ям. Саме східне християнство в його греко-візантійській інтерпретації сприяло докорінним змінам у світорозумінні, стало підґрунтям формування київської християнської традиції та започаткувало фундаментальні підвалини середньовічної культури Русі, на основі яких розвивалися писемність, освіта, література та мистецтво.

На час хрещення Русі християнська Церква не була поділеною за конфесійною ознакою. Проте інституційно вже складалася з кількох незалежних і рівних поміж собою патріархатів – Римського, Константинопільського, Єрусалимського, Александрийського та Антіохійського. Як відомо, дар Христової віри Київ отримав від Константинопольського патріархату, який відтоді став для Київської митрополії Церквою-Матір’ю. Тим новим земним Єрусалимом, від якого русичі черпали Божі благодаті й культурні взірці для наслідування. Недаремно історична традиція називає Київ Другим Єрусалимом і “матір’ю городів руських”. Адже саме з Києва нова слов’янсько-візантійська цивілізаційна модель поширювалася у найвіддаленіші окраїни Русі, зокрема на землі, де пізніше утворилося Московське князівство. Глава Руської Церкви носив титул “митрополит Київський і всієї Руси”, якому підпорядковувались всі миряни і духовенство в численних князівствах – від Володимира, Галича і Перемишля, що на південному сході, до Владимира-на-Клязьмі, Новгорода і Ростова, що на північному сході. Тож коли у XIV ст. були засновані окремі Галицька і Литовська православні митрополії, а в середині XV ст. і Московська митрополія, то саме вони стали дочірніми Церквами щодо Києва, а не навпаки, як століттями переконували московські ідеологи. Водночас треба пам’ятати, що на київську християнську спадщину, в ширшому розумінні, мають право однаково претендувати й білоруська, і російська, й українська, та навіть литовська, польська і румунська культури. Але не слід забувати, що серцем цієї релігійної спадщини був золотоверхий Київ, який тривалий час диктував “культурну моду” всій Східній і Центрально-Східній Європі.

Царгород переуступив Київську митрополію Москві тимчасово і як Церкву-Матір

– Загальновідомо, що Константинопольський патріархат тривалий час офіційно не визнавав автокефалію Московської митрополії, яка самовільно називає себе Церквою-Матір’ю. Та й нині про це наголошує Вселенський патріарх. Як сталося, що центром святкування християнства стала Москва?

Історія Московської митрополії – це численні приклади самовільного відокремлення від Церкви-Матері – Києва. Сучасною політичною мовою – це “релігійний сепаратизм”, який чітко простежувався вже в ті часи. Річ у тім, що Москва вперше згадується лише 1147 року, тобто через півтора століття після офіційного Хрещення Київської Русі. На той час Київ вже був могутнім політичним та торговельним центром зі сталим міжнародним авторитетом та діючою митрополичою кафедрою у соборі Святої Софії. Київському митрополитові підпорядкувалися східнослов’янські землі, в т. ч. терени пізніше створеного Московського князівства. Відтак дар віри Московська Церква успадкувала від Києва, який став для неї Церквою-Матір’ю, як свого часу Константинополь став Церквою-Матір’ю для Києва.

Проте 1448 року Московська митрополія самочинно, без благословення константинопольського патріарха, проголосила самостійність (автокефалію) і відділилася від великої руської православної традиції – Київської митрополії.

За такий, кажучи сучасною мовою, сепаратизм з боку Москви Константинопольський патріархат тривалий час не визнавав Московську митрополію. І лише згодом погодився на легітимізацію її нового канонічного статусу. Тож, коли 1589 року до Москви прибув Константинопольський патріархат Єремія ІІ Траноса, московські правителі скористалися цим візитом. Фактично примусово домоглися від нього проголошення Московської митрополії патріархатом. Однак навіть після цього Константинополь ще чотири роки не визнавав московської автокефалії. І лише 1593 року він таки визнав патріарший статус Москви. Хоча деякі науковці припускають, що й тут не обійшлося без маніпуляцій.

1686 року російській владі таки вдалося підпорядкувати Київську митрополію московському патріархові. Знаючи контекст історичних подій тих часів, важко повірити в добровільність цього кроку. Адже припускають, що за згоду на «переуступлення» Константинопольський патріарх Діонісій отримав з Москви щедру винагороду. Втім важливо розуміти, що Царгород переуступив Москві Київську митрополію не як дочірню Церкву щодо Москви, як переконує сучасна російська пропаганда, а як Церкву-Матір. Офіційно Константинополь так ніколи і не визнав цього акту, трактуючи його як вимушене тимчасове “переуступлення” Київської митрополії Москві до “кращих часів”, які, сподіваємося, настануть саме цього року.

Унікальний феномен – Київська Церква одночасно підпорядковувалася і Константинополю, і Папі Римському

– На якій підставі московські правителі позбавили митрополита Київського і всієї Русі Ісидора престолу та ув’язнили його, якщо на той час Московська митрополія офіційно підпорядковувалася Києву?

Культура та релігійні традиції Москви були ізольованими та закритими, особливо від впливу західного світу. А правителі Москви вже тоді понад усе прагнули монопольного домінування. Це яскраво засвідчує історія з поширенням ідей унії в Київській митрополії. Коли митрополит Ісидор, який мав резиденцію в Москві, разом з іншими християнськими єрархами, проголосив 1439 року у Флоренції унію Католицької та Православної Церков, московські правителі ув’язнили його та усунули з митрополичого престолу. Згодом митрополит Ісидор з Москви перебрався спочатку до Константинополя, а опісля до Риму. Там він і рекомендував папі призначити до Київської митрополії свого кандидата Григорія Болгариновича, який таки втілив ідеї Флорентійської унії в Східній Європі. Так у другій половині XV ст. виник унікальний в історії феномен, коли українсько-білоруська Київська Церква одночасно підпорядковувалася і православному патріарху в Константинополі, і Папі Римському. Це подвійне сопричастя є добрим прикладом для українських християнських Церков, як творчо шукати сучасні моделі поєднання і втілювати їх у життя. А також нагадуванням, що спільна традиція і культура, започатковані хрещенням Русі 988 р., важать дуже багато.

– Як Київ допустив, що спочатку його церковні традиції, а згодом і культурну спадщину було фактично приватизовано?

На відміну від Київської митрополії, у наступні століття Московський патріархат обрав інший шлях свого культурного і релігійного розвитку, поступово монополізуючи право на “справжність” православної віри та вдаючись до територіальної експансії на українсько-білоруські землі.

А перепідпорядкування Київської митрополії, яке відбулося 1686 року, стало надважливою геополітичною перемогою Росії. Це своєрідний відлік довготривалого процесу поглинання української культури й оригінальної київської християнської традиції синодальним православ’ям. Поступово Москва стала центром східного християнства, приватизувавши не лише духовну, а й культурну спадщину Києва, який у XVII – на початку XVIII ст., уперше з давньоруських часів, переживав другий розквіт. У Києві було відкрито єдиний у Східній Європі вищий православний навчальний заклад – Києво-Могилянську академію. Відбувалося реформування “руської віри” митрополитом Петром Могилою за західними взірцями. Започатковано феномен Козацького Бароко завдяки меценатству гетьмана Івана Мазепи. Натомість Московська держава, що зазнала потужного впливу східної татарської культури, до середини XVII ст. фактично перебувала в ізоляції. І тільки після Переяславської ради 1654 р. і підпорядкування Київської митрополії, Росія розпочала свій цивілізаційний шлях на Захід, у т. ч. завдяки імпорту української культури за посередництвом Церкви. Наведу один промовистий приклад: в окремі періоди XVIII ст. близько 90% єпископів і митрополитів Московського патріархату мали українське чи білоруське походження. А відома на всю імперію Санкт-Петербурзька капела майже цілком складалася з українських співаків. Іншими словами, формування модерної російської ідентичності значною мірою відбувалося на основі культурних і релігійних взірців Київської митрополії.

А потім почався процес русифікації, що перетворив Київ, колись давній і могутній центр Русі, на периферію, а українські землі – на Малоросію. Причому навіть цей термін Росія примудрилася перекрутити на свій лад.

Історично терміном Мікра (Мала) називали корінну, материкову Грецію, а Мегале (Велика) – периферію, тобто колонізовані нею землі й острови

Дуже цікавим є походження терміну “Малоросія”, яким тривалий час називали українські землі. В уявленні стародавніх греків “Мала Греція” – це материкова, тобто корінна, центральна частина країни, а “Велика Греція” – це острови й землі, що пізніше колонізували греки, тобто йдеться про периферію. До речі, в історичних джерелах Візантійської імперії поняття “Мала Русь” вперше застосовано щодо Галицько-Волинського князівства, в повідомленні про заснування близько 1303 р. на цих теренах Галицької митрополії. У наступні десятиліття цей термін став загальновживаним. А галицько-волинських князів називали володарями “Малої Русі”. Між тим, термін “Малоросія” потрапив до Москви лише наприкінці XVI століття, завдяки львівським братчикам і місцевому православному духовенству, які в такий спосіб хотіли здобути прихильність царського двору. Вони поїхали до Московського князівства, аби отримати, як сьогодні кажуть, спонсорську допомогу на відбудову відомої у Львові Успенської церкви. Тож, намагаючись задобрити царя, назвали його “володарем Малоросії”. У наступні століття значення цього терміну кардинально змінилося. Московське князівство стало в уявленнях кремлівської еліти Великоросією, а Україна – Малоросія, але вже із зовсім іншою конотацією, – як провінція, периферія.

Надання автокефалії Українській Православній Церкві – для України ця довгоочікувана подія є насамперед відновленням історичної справедливості та свідченням тяглості культурних і релігійних традицій Володимирового Хрещення 988 року, коли Константинополь є Церквою-Матір’ю для Києва, а Київ є таким самим центром для тих Церков, які свого часу отримали від нього дар Христової віри.

Розмовляла Вікторія Доскоч, ГО “Інститут Просвіти”