Грушевський: актуальний, як і 100 років тому

Перший президент УНР, засновник української держави модерного часу, найвидатніший український історик. Українець, який подібно до відомих попередників – Костомарова, Антоновича, Грінченка – народився двічі. Вдруге тоді, коли, проживаючи у зросійщеному оточенні, перейшов на українську мову та спосіб мислення. І до кінця життя повертав українцям украдену в них історичну пам’ять.

Про актуальність державотворчої та наукової діяльності великого українця, історичні паралелі та комплекс малороса, який переслідує нас досі, про коріння байдужості українців до свого минулого – в інтерв’ю з доктором історичних наук Ігорем ГИРИЧЕМ.

– Попри актуальність Михайла Грушевського сьогодні, мусимо визнати, що майже нічого про нього не знаємо.

– Широкий загал переважно сприймає Михайла Грушевського як людину, яка, мовляв, зашкодила Україні здобути незалежність на початку ХХ ст. Прихильники ідеології інтегрального націоналізму зробили його головним винуватцем у поразці українських визвольних змагань. Натомість саме Грушевський своєю просвітницькою та державницькою діяльністю спричинив появу української незалежної держави, а саме УНР.

На початок Лютневої революції 1917 року серед українських політиків у Грушевського не було конкурентів. Усі без винятків партійні угруповання сприймали його як беззаперечного національного лідера. Так, Грушевський не став Масариком (перший президент Чехословацької Народної Республіки – Ред.). Але лише тому, що світова опінія тоді не була на боці України. Що казати, самі українці сприймали себе винятково як частину Російської імперії, а не як самостійну націю, яка бере свій початок ще від часів Київської Русі, коли росіян ще апріорі не було.

Вся державницька та наукова діяльність Грушевського – це підготовка тогочасного змосковщеного українського суспільства до створення соборної української держави та отримання незалежності від російського суспільства. І, зважаючи на особливості тієї доби, першим кроком до незалежності України мала стати в баченні великого українця саме федерація.

“Київ на початку ХХ ст. – це Донецьк у 2014-му…”

– Чому федерація, і саме з Російською імперією, яка, за словами самого ж Грушевського, фактично знищила українців як націю. Зрештою, за союз з Московією він засуджував гетьманів і козацьку старшину, яка їздила до царя по милостиню?

– Часто, говорячи про українську визвольну революцію, ми помилково вважаємо, що тогочасне суспільство прагнуло незалежності та було до неї готове. Насправді Київ 1917 року – це Донецьк у 2014-му. Українська інтелігенція сприймала Грушевського насамперед як зрадника “великої руської спільної ідеї”, бо мислила категоріями єдиної неподільної Росії, політичного росіянина. А українцем сприймала себе суто за походженням. До такого сприйняття віками її готувала спочатку московська, а потім російська імперська і більшовицька  політика. Мислити інакше на початку ХХ ст. прирівнювалося до зради й навіть злочину.

Про це Грушевський писав у своїй книзі “На порозі нової України”, яку історики назвали політичним заповітом: “Покоління українського громадянства стали виховувати в переконанні, що зміст і завдання життя – се “служба”, “царська служба”, щастя чоловіка – се вислужитися… Поставлене перед вибором між московським катуванням і московським жалуванням українське громадянство виробляє у себе сей ганебний тип “самовідреченого” служальця…, який… готовий віддати національну позицію.

Се духовне холопство, холуйство раба, котрого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі й холопства… Російські белетристи закріпили в художній формі тип такого холопа. Таким холопством вважаю ту вірність, яке українське громадянство виявило  Росії і великоруському народу”.

І першим про це публічно заговорив саме Грушевський, а не, скажімо, пізніші націоналісти Донцов та Міхновський. Саме Грушевський вперше закликав українців на ментальному рівні викорінювати в собі малороса. І своєю діяльністю все для цього робив.

Український національний рух на початку ХХ ст. був дуже слабкий. В Україні, яка була під Росією кілька століть, весь цей час була заборонена українська середня школа. Хоча, скажімо, існували польська, навіть фінська. Українська школа була лише в Галичині, тому там і був більш високий рівень національної свідомості. До речі, серед основних причин поразки української революції Грушевський як головну вказував саме брак кадрів.

І щоб в такій ситуації переконати українську інтелігенцію у зворотному, спочатку її треба було підготувати до ідеї автономії, федерації, про що, власне, першими заявили кириломефодіївці. А вже потім говорити про відновлення незалежності української  державності.

Тож федеративний проект Грушевський розглядав суто як певний перехідний етап до здобуття незалежності.

Саме з цієї причини впродовж трьох років він консультував українську фракцію в петербурзькій Державній Думі, де особисто перезнайомився з усіма ключовими гравцями російської політичної арени, передусім з найвизначнішими кадетами. Якби не це, українцям годі було сподіватися на прихильних до української справи рішень 1913 року в Російській Державній Думі. Фактично Грушевський був автором першої української автономістичної конституції, яку теж збирався провести через Держдуму.

“Селян перетворили на рабів, а трудову експлуатацію назвали ентузіазмом”

– І все-таки називав більшовиків окупантами, стверджуючи, що навіть за кріпацтва селяни мали більше прав?

– Попри підтримку проекту федералізації України як першого кроку до повної незалежності, Грушевський не припиняв називати більшовиків окупантами, які насильно, з використанням зброї встановлювали свій окупаційний режим в українських селах та містах.

“25 січня під час бомбардування Києва большевики запальними снарядами розстріляли дім, де я жив. Перше, що я вважаю пережитим і віджитим, таким, “що згоріло в моїм кабінеті”, се наша орієнтація на Московщину, на Росію, накидувана нам довго і уперто силоміць“, – саме такими словами Грушевський розпочав свою книгу “На порозі нової України”.

Він вірив у ліву соціалістичну Україну, де визнають приватну власність, у те, що земля має бути у власності держави, але орендувати її мають селяни на вигідних їм умовах. Це дуже нагадувало європейський соціалізм. Він відверто симпатизував німцям, які чимало зробили на той час для української держави, навіть ту ж землю не відбирали силоміць, а купували за ринковими цінами.

Натомість більшовики сприймали українську землю як свою. Ленін неодноразово казав, що для закінчення революції йому треба хліб з України, звісно, безкоштовний. А чому українці мають безкоштовно віддавати зароблене власними силами. Відтак селами прокотилися масові протести, саме проти більшовицького режиму, який приніс в українське село колективізацію, правило розстрілу кожного десятого та штучний голодомор, який визнано геноцидом ХХ століття.

Гасла “Земля селянам, а заводи – робітникам” були лише гаслами. Бо за більшовиків селянам жилося в рази гірше, ніж за кріпацтва. А робітничий клас так і не став власниками заводів. Селян перетворили на рабів, а позаекономічну експлуатацію назвали “трудовим ентузіазмом”. Бо якби насправді землю віддали селянам, то кому та комуністична влада була би потрібна. Час показав: не Ленін був правий  зі своїми гаслами, зокрема, що українців як окремої нації не існує, а – Грушевський.

– Чи вдалося Михайлові Грушевському повернути українську історичну пам’ять?

– Російська пропаганда віками насаджувала теорію, мовляв, існував давньоруський народ, де Росія була так званим старшим братом українців та білорусів. Грушевському вдалося історичними, науковими і навіть лінгвістичними методами спростувати цю теорію. І довести, що спочатку були українці як народ, який мав свою мову, відмінні етнічні риси, культуру. А вже значно пізніше з’явилося спочатку Московське царство, а потім і Російська імперія. Про це детальніше він писав у своїх наукових працях, зокрема статті про староруську етнографію та “Звичайну схему руської історії” , які можна вважати вступом до національної етнології та середньовічної історії.

Він розглядав українську державу від часів Київської Русі, яка проіснувала до XIV століття. Згодом концепцію Грушевського запозичив і Огієнко, який своїми працями, як і Грушевський, пролив світло на правду, яку століттями перекручував російсько-імперський режим.

До Грушевського були поодинокі дослідження на цю тему. Він же запровадив системне вивчення українського історичного процесу. Фактично створив Національну академію у вигляді Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові ще задовго до 1918 року (офіційна дата).  Проблема була лише з її легітимацією на державному рівні, чого Грушевський просто фізично не міг і не встиг зробити, бо займався державним будівництвом як голова Центральної Ради.

– Досі немає чіткої відповіді, чому Грушевський після того, як залишив УНР, повернувся з еміграції в радянську Україну, хоч і розумів усі ризики такого вчинку?

– Грушевський завжди був політиком-практиком, який не лише писав історію, а й активно її творив. Йому закидають антидержавність, бо, мовляв, повернувся з еміграції в більшовицьку Україну.

Річ у тім, що на той час справа політичної еміграції була програна,  а її вплив на події в Україні з кожним роком зменшувався. І Грушевський це відчув першим. Він їхав до України, аби продовжувати політичну справу українського визволення. Він розумів, що в Україні зробить значно більше. Він не вірив більшовикам, а був переконаний, що більшовицька влада довго не протримається.

І так би й було, якби більшовики не вдалися до тотальних репресій та голодомору. І діяльність Грушевського у більш-менш вільний період підрадянського життя виправдовує його повернення. На той час Сталін ще не був одноосібним лідером, тривала доба українізації. Грушевського обрали  академіком Всеукраїнської академії наук. За шість років (1924-1930) він виховав цілу плеяду нової генерації істориків, яких кількісно було, мабуть, вдвічі більше, ніж представників його львівської школи. Хоч на її формування Грушевський витратив утричі більше часу.

Не повертатися в Україну було для Грушевського простішою річчю. Матеріальне забезпечення в Європі він мав краще, ніж у Києві. Також він прекрасно знав, що, попри так званий гарантійний лист, що влада не переслідуватиме його за попередню діяльність, за ним стежать. Його таки арештували і на 4 роки вислали із Києва до Москви, де він перебував під добовим наглядом і змушений був щодень відмічатися. Він знав, що на нього сотнями пишуть доноси. Вони зібрані у 9 томах і зберігаються нині в архівах СБУ.

Очевидно, якби він дожив до 36-37 років, його би розстріляли. Проте на той час, коли він ще мав прихильників в уряді, його побоялися пропускати через політичні процеси.

І хоч помер як радянський академік, за радянської влади і аж до горбачовської перебудови Грушевський був свідомо замовчаний як український буржуазний націоналіст. Його книг не видавали, на його роботи забороняли посилатися під час написання кандидатських та докторських дисертації, позаяк це була підстава для ув’язнення.

“Сьогодні ми втрачаємо території, але не націю. Процес українізації, що розпочав Грушевський, вже не зупинити”

– І на початку ХХ століття, і навіть сьогодні, коли Росія напала на Україну, ми знову не готові відновити  незалежність…

– А що ви хочете. Спочатку царат, потім більшовики і радянська влада, які працювали з українцями чітко й послідовно: пропаганда і репресії. Це позбавило українців будь-яких національних сентиментів, перетворило на радянську людину, позбавлену історичної пам’яті та національної ідентичності. І це відбувалося десятками років та навіть століттями.

Навіть події 1991 року ми не сприйняли як відновлення  незалежності, як це було, скажімо, в країнах Балтії. Наша історична пам’ять стерта, а українська пропаганда відсутня. Тому фактично до Революції Гідності в Україні продовжувалася інерція совєтського мислення. Наслідок  – Крим та Донецьк. Війна у 2014 році вкотре показала невіруючим справжнє обличчя “старшого брата”. І водночас змусила замислитися.

Так, сьогодні, можливо, Україна втрачає території, але не націю. Процес українізації, який запустив Грушевський і загострила війна, вже не зупинити. А те, що написав Грушевський, ще довго буде актуальним.